Слово до читачів *

Вступ *

Розділ І. Папа Іоанн-Павло ІІ: пошуки та становлення особистості *

Розділ ІІ. Миротворча діяльність Папи *

Розділ ІІІ. Візит Папи в Україну *

Висновок *

СВ. ІОАНН-ПАВЛО ІІ (18 ТРАВНЯ 1920 - 2 КВІТНЯ 2005) *

Література *

Писати про Іоанна Павла ІІ і легко, і одночасно важко. Легко тому, що про першого слов’янина на Папському престолі у світі написано сотні фундаментальних досліджень, не рахуючи часто вельми грунтовних журналістських статей. Легко ще й тому, що вперше за всю історію папства Архипастира можна не лише чути по радіо чи споглядати на екранах телевізорів, але вступити з ним в особистий контакт, адже немає жодної значної країни (за винятком хіба що Росії та Китаю, в яких його візити вважаються “небажаними”), де б не бачили цю, зараз вже сутулу стару людину, яка цілує землю біля трапу літака, а згодом зі знаменитого вже папамобіля благословляє тисячні натовпи, що виходять його вітати. І це при тому, що на нього здійснено чотири замахи і особа Папи далі продовжує бути мало що не ціллю номер один для десятків терористичних груп та мафіозних структур в усьому світі. Але Папа нехтує засобами особистої безпеки не лише на вулицях. Його можна бачити в шпиталях біля ліжка важкохворих, в лепрозіях серед прокажених, яким він несе своє благословення та слово розради.

Без перебільшення можна стверджувати, що цей Папа вперше за всю історію Ватикану вийшов у своїй діяльності за межі католицької конфесії (однієї з найчисельніших, як-не-як більше мільярда вірних), і став Папою для всього світу, а тому незгоди, конфлікти, проблеми мусульман і язичників, християн некатолицького напряму і буддистів, атеїстів і різного роду “богошукачів” стали його проблемами. Вперше світ наочно на практиці побачив, як на Землі успішно здійснюються права на спадковість св. Ап. Петра. Не треба при цьому перебільшувати його можливостей у сучасній міжнародній політиці, бо не має в своєму розпорядженні ні ядерно-ракетного потенціалу, ні могутніх фінансових засобів. Але ж зупинились у вересні 1943 р. танки Гітлера перед невидимими кордонами найменшої держави світу – Ватикану, а це всього аж 45 гектарів землі (!), і не посмів він окупувати цей невеликий клаптик Європи, хоча майже весь континент ще був в руках фашистського диктатора. Очевидно, є в світі сила більша, ніж танки та ракети, бомби і фінансова могутність. А цю силу у порівнянні зі своїми попередниками теперішній Папа використовує найбільш ефективно.

Про цю непересічну людину писати нелегко через те, що важко вибрати в океані інформації насуттєвіше та найголовніше, особливо в нашому своєрідному інформацінойному просторі, бо немає жодної української книги українського автора про Папу, виданої на Україні. Декілька перекладених брошур, які носять вузькоконфесійний характер, кілька десятків статей в засобах масової інформації, написаних з оказії довгоочікуваної його візити – ось і весь здобуток наших видань. І це при тому, що без принципової, впертої та постійної боротьби Іоанна Павла ІІ з комунізмом навряд чи була б можлива незалежність України! Тому ця книга написана не лише з оказії його сподіваних відвідин, але є даниною шани людині, яка добре розуміє проблеми України, постійно про неї думає і щиро бажає всім нам тільки добра і благополуччя.

Президент України Леонід Кучма видав розпорядження “Про організацію державного візиту в Україну Глави Держави Ватикан Папи Іоанна Павла ІІ”, який планувався на другу половину червня 2001 року. Згідно з цим розпорядженням утворено організаційний комітет з підготовки та проведення візиту Папи Римського. Його очолює міністр закордонних справ України Анатолій Зленко. Канцелярія Святого престолу повідомила, що Понтифік під час поїздки в Україну зустрінеться з українськими католиками і сподівається, що зможе вплинути на розвиток мирного діалогу між Церквами. Про відстрочку візиту, чого вимагає Українська Православна Церква, не йдеться взагалі. Тому українське МЗС вже запланувало відкрити у львівському аеропорту консульський пункт нашого зовнішньополітичного відомства. Під час візиту Папи Римського до Львова, за попередніми підрахунками, столицю Галичини планують відвідати майже півтора мільйони прочан.

Однак перешкодою номер один на шляху Папи до України стала Російська Православна Церква, яка вважає Україну своєю канонічною територією. Цілком ймовірно, що саме з подачі Патріарха всея Русі Алексія І президент Володимир Путін “передумав” запрошувати Іоанна Павла ІІ до Москви. Перешкодою номер два обіцяє стати 30-мільйонна Українська Православна Церква (УПЦ), яка перебуває під духовною опікою Росії. Духовенство УПЦ переконане, що “ніякого добра від приїзду Папи не буде”. Мовляв, це призведе до посилення позицій Ватикану і чергового загострення конфлікту між греко-католиками та православними, насамперед в Західній Україні.

Іоанн Павло ІІ є главою Вселенської Церкви, до якої належить понад мільярд жителів нашої планети, і важливою особою на сцені світової дипломатії, залишаючись одночасно польським патріотом, польським філософом, польським поетом і польським політиком.

У нинішнього Вікарія Христа не така “важка рука”, як у декого з його попередників у ХХ столітті, але Іоанн Павло ІІ ніколи не поступався своїми принципами. Він був безжалісним до тих, кого вважали ворогом Церкви, оголошував хрестовий похід проти комунізму, тероризму, націоналізму у його гірших проявах. На думку експертів, його безсумнівна і чи не найголовніша заслуга полягає в тому, що він перетворив “батька” католиків у трибуна, до якого змушений прислухатися увесь світ і який може оцінювати не лише релігійні догми, але й суспільні цінності, висловлюватись і впливати на певні політичні, соціальні і навіть економічні процеси.

Кароль Йозеф Войтила з’явився на світ у вівторок, 18 травня 1920 року, у маленькому містечку Вадовіци на півдні Польщі.

У дитинстві Кароля звали Лолусь, і це придумане матір’ю дитяче ім’я збереглось донині: під час приватних зустрічей у Ватикані саме так звертаються до Папи декілька найближчих його друзів. Емілія (так звали матір) дуже гордилася молодшим сином – навіть тоді, коли він був ще немовлям. Франтішек Зора, тодішній сусід Войтил, згадує, як Емілія говорила його матері: “Ось побачиш, мій Лолусь стане великою людиною”.

У домі Войтил завжди панувала релігійна атмосфера, біля входу в квартиру, куда вели круті залізні сходи, постійно стояла невелика посудина з освяченою водою, обмочивши в яку пальці кожен, хто заходив до квартири і виходив з неї, хрестився. На стінах висіли святі образи, а у вітальній був олтарик, біля якого вранці молилася вся сім’я. Вечорами і в неділю батько і мати читали Біблію, що у ті часи було в Галичині рідкістю. Окрім релігійної атмосфери всередині сім’ї, на формування характеру Войтили великий вплив мала особиста трагедія, страждання і самотність; не досягнувши двадцяти одного року, він втратив майже всю родину: сестра померла у грудному віці, маму втратив у вісім років, старшого брата – в одинадцять, а улюбленого батька – за три місяці до двадцять першого дня народження.

П’ятнадцятого вересня 1926 року Кароль вступив до початкової школи для хлопчиків, після закінчення якої у 1931 році розпочав навчання в гімназії імені Мартина Вадовіта у Вадовіцах. Вчився дуже добре, брав участь у роботі аматорського театру.

Хоча в гімназії Кароль Войтила був найкращим учнем, його ніхто і ніколи не називав зубрилою. Доктор Ян Кусь, шкільний товариш Войтили, пам’ятає, як після екзаменів на право зарахування у сьомий (передостанній) клас гімназії однокласники запитували Кароля, чи не збирається він стати священиком. “Ні, – відповів той. – Я не гідний”. І в той час він дійсно так вважав. Своїм однокурсникам запам’ятався як “скромний, спокійний, бідно одягнений. Він справляв враження сільського хлопця. У ті роки у нього було прізвисько: святий-початківець”.

У вересні 1935 року Кароль Войтила бере участь у військових навчаннях в Германіце. 14 грудня того ж року вступає до Братства Марії.

Основою, на якій сформувались особистість та інтелект Кароля Войтили, його віра, патріотизм, романтизм і мессіанство, філософське мислення, а також виняткова індивідуальність, що проявлялася як на сцені театру, так і в його пастирській діяльності, є переживання дитячих і юнацьких вадовіцьких років, а його духовними наставниками стали батько і вчителі. Іоанн Павло у своїх спогадах пише: “…Мені здавалося, що в тому періоді вирішальним понад усе було захоплення літературою, а передовсім – драматичною літературою і театром. Любов до театру прищепив мені старший від мене полоніст Мечислав Котлярчик. Він був справжнім піонером аматорського театру з великими репертуарними амбіціями…”.

Шостого травня 1938 року чоловічу гімназію у Вадовіцах відвідав краківський архієпископ А. Сапєга, від імені учнів його вітав саме Войтила. Це стало дуже важливим етапом життя юнака, хоч тоді ще ніхто про це не здогадувався. Вітальна промова, яка була виголошена Каролем, справила на єпископа дуже велике враження, і він запитав у парафіяльного священика вадовіцької парафії Захера, що Войтила планує робити після закінчення школи, чи не збирається він вступати в семінарію. Кароль сам відповів, що подумує про факультет полоністики Ягеллонського університету. А. Сапєга пошкодував з такого рішення юнака. Але архієпископ не забув Кароля Войтилу. Час показав, що згодом він надаватиме протекцію його церковній кар’єрі.

Чотирнадцятого травня 1938 року Войтила здав випускні екзамени в гімназії, отримавши найвищі оцінки з польської, грецької, німецької мов, з латини, історії, проблем сучасної Польщі, філософії та фізичного виховання. 27 травня разом з іншими учнями гімназії майбутній Папа отримав диплом.

З 20 червня до 18 серпня Войтила, як й інші випускники, служив в молодіжному воєнізованому трудовому батальйоні. Його загін послали на будівництво гірської дороги на південь від Вадовіц. Кароль отримував задоволення від важкої фізичної праці. Він збирав також картоплю і прислужував під час мес.

Іоанн Павло у мемуарах пише: “…У травні 1938 р. я склав іспит зрілості та зголосився до університету на польську філологію. У зв’язку з цим ми обидва з батьком виїхали з Вадовіц до Кракова. Замешкали у домі по вулиці Тунєцкій 10, на Дембіках. Дім належав моїм кревним по материнській лінії. Я розпочав свої студії на філософському факультеті Ягеллонського університету – на польській філології, однак, мені вдалось закінчити лише перший рік цих студій, позаяк 1 вересня 1939 року вибухнула Друга світова війна…”.

Записавшись на академічний 1938/39 рік, Войтила взявся за нелегку справу, вибравши для вивчення виключно важкі дисципліни. Список предметів, які Кароль збирався вивчати, був дійсно великим: етимологія польської мови, елементи фонетики польської мови, театр і драма в Польщі з середини ХVІІІ століття, теорія драми, проза, спомини і листи Станіслава Бжозовського, література польського середньовіччя, драми Станіслава Виспянського, сучасна польська поезія, гумор, комізм та іронія, а також їх роль в літературних творах, граматика староцерковної слов’янської мови (якою у ІХ столітті святі Кирило і Мефодій вводили на Балканах та Русі обряди Візантійського християнства), російська і давньоруська література, а крім того ще такі предмети, як географія та історія Польщі, а також російська мова. Кароль регулярно ходив на заняття і на інших факультетах.

Уже першого року навчання бере участь в експериментальному театрі Тадеуша Кудлінського “Студіо 38”. 18 травня здійснює прощу до Ченстохови.

Саме в університеті Кароль зробив перші кроки у письменстві. Його першим твором були “Бескидські балади”, які написав у березні. У червні 1939 року виступив у п’єсі Маріана Ніжинського “Неодруженик книгар”, що була представлена студентським театром у Кракові. Вистава мала великий успіх.

Войтила писав вірші більше сорока років, в Вадовіцах і Кракові, аж до того часу, як став Папою у 1978 році. Він є автором багатьох поем, театральних п’єс і статей, опублікованих у Кракові принаймні під чотирма псевдонімами. У 1938-1940 рр. пише “Балади Вавельского собору”.

Після нападу Німеччини записався на другий академічний рік філософського факультету, польської філології. Однак цей курс тривав коротко – до часу арешту гестапівцями краківських професорів у листопаді 1939 року.

Іоанн Павло ІІ пише у спогадах: “…Вибух війни докорінним чином змінив ситуацію у моєму житті. Університетські професори справді намагалися розпочати новий академічний рік, але заняття тривали тільки до 6 листопада 1939 року. У цей день німецьке керівництво скликало усіх професорів на збори, які закінчилися вивезенням цих вельмишановних людей науки до концентраційного табору у Заксенгаузен. На цьому у моєму житті переривається період полоністичних студій і починається період німецької окупації, під час якої я передовсім намагався багато читати та писати. Саме у тому періоді і постали мої перші юнацькі літературні твори”.

Коли почалася війна, йому було 19, а декілька днів по її закінченні виповнилось 25. Усі роки війни Польща була окупована нацистами. Окупація супроводжувалася масовими облавами, розстрілами, висилкою на роботу до Німеччини чи в Освенцім, словом, щоденною боротьбою за фізичне і моральне виживання. До військового часу буде багаторазово звертатися у своїх проповідях і як священик, і як єпископ, і як Папа. Усі його виступи і документи на захист миру мають відгомін особистого воєнного досвіду.

Під час німецької окупації Кароль Войтила протягом кількох років був простим робітником. Від березня 1940 року працював магазинним кур’єром, а з 11 жовтня 1940 року – робітником на содовій фабриці у Кракові. Тоді він запізнав важкої фізичної праці і навчився сходитися з людьми так, як до цього здатні не багато священиків. Робота навчила його переносити страждання мовчки і з гідністю, прищепила внутрішню дисципліну, яку пізніше, вже Папою, він намагався встановити у все більш бунтівній Церкві. К. Войтила завжди ототожнював себе з простими селянами і робітниками, часто публічно вимагав справедливості для “трудового народу” – не дуже часта і не дуже типова вимога в устах Папи, але, як стверджує сам Іоанн Павло ІІ, це поняття ввів ще Ісус Христос.

Папа пише: “Щоб уникнути вивезення на примусові роботи до Німеччини, восени 1940 року я почав працювати чорноробом у каменярні, пов’язаній з хімічною фабрикою Solvay. Каменярня знаходилась на Заклецьку, приблизно за півгодини шляху від мого дому на Дембіках. Отже, я щоденно ходив на роботу у тій каменярні, про яку пізніше написав поетичний твір. Я тоді був свідком, як під час вибуху каміння вбило робітника, і це справило на мене велике враження”.

Своє ставлення до окупації Польщі німецькими військами Кароль Войтила висловив так: “Я думаю, що звільнення наше повинно бути воротами Христовими. Я думаю про Польщу афінську – але кращу за Афіни всім колосальним багатством християнства. Про таку Польщу мріяли поети і пророки вавилонської неволі. Народ переможений, як Ізраїль, бо не зрозумів месіанського ідеалу, свого ідеалу, який вже був піднятий, як факел, – але не досягнутий”. Ці роздуми 1939 року лягли в основу суспільної і політичної філософії К. Войтили – молодого священика, єпископа на ІІ Ватиканському соборі і Папи. Він визнавав її, коли, будучи єпископом і кардиналом, воював з комунізмом в Польщі, оскільки це була система репресивна за суттю і їй бракувало “величі християнства”, а також пізніше, вже після падіння комуністичних режимів наприкінці вісімдесятих років, коли у полум’яних промовах викривав “дикий капіталізм”.

Одним з переломних моментів у житті Кароля став зимовий суботній вечір у лютому 1940 року, проведений у парафіяльній церкві святого Станіслава Костки на вулиці Тинецькій. Він надав цілком нового значення містицизму молодого Войтили і, може бути, направив його на шлях, що вів до служіння Богу. Цим переломним моментом виявилася зустріч із сорокалітнім кравцем Яном Леопольдом Тирановським, який майже одразу став наставником Войтили в релігійних і духовних питаннях. Ян Тирановський був холостяком, переконаним у тому, що його місія – наближення Бога і віри до інших, особливо молодих людей. Ян Тирановський знайомить К. Войтилу з творами Івана від Хреста та Терези д’Авіли.

Вісімнадцятого лютого 1941 року помер батько Кароля. Це був для нього дуже чутливий удар. Більшість друзів юнака вважають, що саме це вплинуло на остаточне рішення прийняти духовний сан. У неділю, 29 травня 1942 року, Кароль Войтила поїхав в Ченстохову, на Ясну Гору, вклонитись Чорній Мадонні. Саме після цього паломництва він вирішив вступити в таємну (підпільну) семінарію, щоб стати священиком.

У 1942 році Кароль розпочав теологічні студії у таємній духовній семінарії. Відтоді свій час ділив між навчанням, працею та акторською діяльністю. У 1944 році Войтила отримав нижчу священичу ступінь – диякона. Іоанн Павло ІІ пише: “Восени 1942 року я прийняв остаточне рішення про вступ до Краківської Духовної Семінарії, яка працювала у підпіллі. Мене прийняв ректор о. Ян Пивоварчик. Однак, цей факт повинен був зберігатись у найбільшій таємниці навіть щодо найближчих осіб. Я розпочав свої студії на теологічному факультеті Ягеллонського університету, який теж функціонував підпільно, й надалі працюючи фізично робітником у Solvay. У період окупації архієпископ і митрополит заснував підпільну Духовну Семінарію, яку примістив під дахом своєї резиденції. Це рівною мірою щохвилини загрожувало суворими репресіями з боку німецьких урядових чиновників як наставникам, так і клірикам”.

Войтила був одним з найкращих семінаристів. Під час опанування теологічної науки він дебютував як поет на сторінках журналу “Голос Кармелю” з поемою “Пісня про прихованого Бога”, яка здобула схвальні відгуки у релігійних колах. Тоді Кароль обдумував намір вступу до монастиря одного з найсуворіших католицьких орденів – кармелітів босих під Краковом. Проти цього рішення виступив митрополит, який хотів бачити молодого клерикала на навчанні у Римі.

Водночас Кароль бере участь у роботі підпільного театру Тадеуша Кудлінського, що також загрожувало репресіями. У березні 1943 року відбулася прем’єра п’єси “Самуель Зборовський”. Кароль Войтила виконував головну роль. Це його перший виступ на професійній сцені.

Восьмого березня 1962 року Войтила, вже будучи єпископом, під час зустрічі в Кракові з семінаристами публічно пояснив причини, чому став священиком. Згадуючи роки війни, він сказав тоді, що гордий і вдячний Богу, що ці чотири роки був робітником. Тоді він вирішив одну з найбільш важливих для нього проблем –вступив на шлях священнослужіння. А ще Войтила додав, що вчинив би несправедливо, не згадавши заслуг Яна Тирановського, людини, котра вміла впливати на молодь. Саме під його впливом народилося духовне покликання майбутнього Папи. Пізніше Іоанн Павло ІІ зізнався, що визначився у своєму покликанні після смерті батька, коли працював на фабриці в атмосфері окупаційного терору і одночасно займався літературною творчістю.

Іоанн Павло ІІ згадує роки закінчення німецької окупації: “…Працюючи фізично робітником, я підпільним способом закінчив перші два роки, тобто ті, які у curriculum студій присвячені філософії. Наступні роки – 1944 і 1945 – поєднувались із студіями у Ягеллонському університеті, хоч перший післявоєнний рік був ще дуже некомплектний. Допіру нормальним став 1945-1946 академічний рік. На теологічному факультеті я мав щастя зустріти таких видатних професорів як, наприклад, о.Владислав Віхер, професор моральної теології, чи о.Ігнаць Ружицькі, професор догматичної теології, який увів мене в науковий теологічний світ. Сьогодні я обіймаю вдячною думкою усіх моїх проповідників, духовних отців і професорів, які на етапі семінарського життя формували моє покликання”.

Тринадцятого жовтня 1946 року кардинал А. Сапєга посвятив К. Войтилу в сан субдиякона, а через тиждень – диякона. Того самого дня, 20 жовтня, К. Войтила попросив про проведення тайни посвячення, підтвердивши під присягою, що він повністю визнає обов’язки, які бере на себе, і що робить це “з абсолютно доброї волі”. 1 листопада, у День всіх святих, кардинал А. Сапєга у своїй особистій капелі посвятив Кароля Войтилу у священнослужителі Римо-Католицької Церкви. Згодом Папа згадував: “Місцем моїх свячень була приватна каплиця Архієпископів Краківських. У тій каплиці, коли співали Veni Creator Spiritus… лежачи хрестом, я очікував на момент рукопокладення. Це дуже хвилюючий момент. Кожне священиче покликання у своєму найглибшому змісті є великою таємницею, є даром, який цілковито змінює людину. Кожен із нас, священиків, переконується у цьому протягом цілого свого життя. Перед величчю цього дару ми відчуваємо, як дуже до нього не доростаємо”.

У 1979 році, незабаром після обрання Папою, Іоанн Павло ІІ говорив: “В мене ясно збереглась у пам’яті перша зустріч з Вічним Містом. Це відбулось пізньою осінню 1946 року, коли після посвячення у духовний сан я приїхав сюди, щоб продовжувати своє навчання. Відправляючись сюди, я ніс у собі образ Риму, який я взяв з історії, з літератури, з вікових традицій християнства. Протягом багатьох днів я ходив по цьому місту, що нараховувало тоді біля мільйона мешканців, і не міг повністю знайти образ того Риму, який привіз із собою. Нескоро, дуже нескоро я знайшов його. Відбулося це після відвідання катакомб – Рим початку християнства, Рим апостолів, Рим мучеників, Рим, який лежить біля витоків Церкви і одночасно тієї великої культури, яку ми успадкували”.

Коли К. Войтила приїхав наприкінці 1946 року зі своєї зруйнованої країни, в Італії відбувалася боротьба між комунізмом та демократією. Урок, взятий з цієї боротьби, став йому у пригоді, коли він на батьківщині застав комуністичний режим.

Особливе значення для Церкви – як і особисто для К. Войтили – мало прийняте одразу після війни Папою Пієм ХІІ рішення про інтернаціоналізацію курії за рахунок допуску іноземців в Колегію кардиналів і основні конгрегації.

Третього червня 1947 року Кароль Войтила здав на відмінно екзамени на ступінь, що дозволяв йому викладати у семінаріях і був аналогічним ступеню магістра. Декілька днів по тому він виїхав у канікулярний тур, що охоплював Францію, Бельгію і Голландію. Саме під час цієї поїздки Кароль познайомився з новими формами роботи з віруючими – входження в їх середовище через фізичну працю. Незважаючи на те, що Іоанн ХХІІІ засудив у п’ятидесятих роках рух священиків-робітників, К. Войтила завжди тепло про нього відгукувався, оскільки сам в роки німецької окупації був робітником.

Докторська дисертація про святого Іоанна від Хреста та драма про брата Альберта тематично були близькими одна до одної (в обох йшлося про мучеників), і К. Войтила писав їх одночасно. Докторська робота Кароля 19 червня 1948 року отримала найвищі оцінки. К. Войтила, однак, не отримав звання доктора теології, оскільки робота не була опублікована через брак у нього грошей.

П’ятнадцятого червня 1948 року Кароль Войтила повернувся до Кракова. Виїжджаючи з Риму, він залишав за спиною оптимістичну атмосферу Італії, в якій паралізуючий страх перед комунізмом відступив після того, як християнська демократія при підтримці Апостольської Столиці (і Сполучених Штатів Америки) перемогла на історичних виборах 18 квітня коаліцію комуністів і соціалістів. Однак Польща, в яку повернувся священик К. Войтила, йшла у протилежному напрямку, що суттєво вплинуло на роботу і життя майбутнього Папи.

На фоні світової політики і дипломатії стосунки між Іоанном Павлом ІІ і польськими комуністами – явище надзвичайно своєрідне. Після повернення Кароля Войтили з Риму у 1948 році у польській Церкві відбувалися глибокі зміни. Замість померлого 23 жовтня кардинала Августа Хльонда Папа Пій ХІІ призначив сорокасемирічного єпископа Стефана Вишинського. Як і всі високі сановники польської Церкви тих часів, С. Вишинський дотримувався вкрай антикомуністичних і антинімецьких поглядів, але відкидав при цьому будь-які прояви крайнього націоналізму і дуже критично висловлювався про капіталізм, вважаючи, що причиною появи комунізму є несправедливість капіталізму.

Після приїзду до Польщі 8 липня 1948 року К. Войтилу призначено вікарієм сільської парафії Неговіци, заснованої у 1049 році, – однієї з найстаріших у Польщі і дуже бідної. Житло священика також було дуже скромним.

До обов’язків нового священика входило викладання релігії у початкових школах чотирьох сіл, розміщених навколо Неговіц, щоденна відправа ранкової меси, проведення недільного богослуження, вінчання і хрещення дітей, вислуховування сповідей. Разом з іншим вікарієм Войтила організував гурток “Живої молитви” і – за власною ініціативою – театральний гурток, який поставив у сільському парафіяльному будинку дві п’єси за участю учнів. Він двічі вивозив своїх підопічних у Краків до театру. Папа згадував згодом, що робота у парафії: “була наповнена звичайними обов’язками вікарія і катехита”.

У Кракові в Ягеллонському університеті Каролю Войтилі зарахували рік навчання у таємній семінарії під час німецької окупації, він отримав ступінь магістра. Через місяць теологічний факультет присвоїв майбутньому Папі докторський ступінь з теології на основі дисертації на тему святого Іоанна від Хреста, у чому йому відмовили в Ангелікумі, оскільки не мав можливості надати надрукований текст роботи.

Сімнадцятого березня 1949 року, після семи місяців пастирської роботи на селі, Кароль Войтила був відізваний з Неговіц. Кардинал А. Сапєга перевів його до Кракова, призначивши вікарієм церкви святого Флоріана, за п’ять кварталів від Ринкової площі. Ця церква була дуже популярною серед студентів. Повний енергії К. Войтила поєднував свої звичайні пастирські обов’язки у парафії з роботою серед студентів. Він любив походи в гори, катання на лижах, байдарках. Заняття спортом поєднував з роботою з молоддю, для неї він організовував туристичні походи з насиченою програмою, до якої входили меси, бесіди біля вогнища, дискусії на релігійні теми.

Першого січня 1950 року став членом Теологічного товариства у Кракові.

Двадцять третього липня 1951 року у віці вісімдесяти п’яти років помер покровитель і наставник К. Войтили кардинал А. Сапєга. Войтила дуже болісно сприйняв цю смерть.

Одним з основних напрямків своєї діяльності К. Войтила обрав захист соціальної справедливості. Це проявилося у п’єсі “Брат нашого Бога” – драматичному творі про реальну особу, Адама Хмелевського, який під іменем брата Альберта створив орден францисканців, що об’єднував чоловіків і жінок і відкривав притулки для бідних та бездомних.

Докторська робота К. Войтили під дуже науковою назвою “Оцінка можливостей обгрунтування християнської етики на принципах системи Макса Шелера” була одноголосно прийнята радою теологічного факультету Ягеллонського університету 12 серпня 1953 року. Однак К. Войтила не міг отримати вчений ступінь, оскільки міністерство освіти у Варшаві відмовилося видати дозвіл. Власті не хотіли присвоювати священикам вищі академічні звання.

З жовтня 1953 року читав курс католицької соціальної етики для студентів четвертого курсу теології у Ягеллонському університеті.

У 1954 році, після закриття комуністичними властями теологічного факультету Ягеллонського університету, К. Войтила почав викладати католицьку суспільну етику в семінаріях Кракова, Катовіц і Ченстохови. Час від часу читав також лекції в Люблінському католицькому університеті, у парафії святого Флоріана і в монастирі сестер-урсулянок у Кракові. Все це потребувало безперервних поїздок.

У 1955 році став членом Наукового товариства Католицького університету у Любліні, де проводив семінари, а згодом і лекції. Наприкінці 1956 року К. Войтилі запропонували очолити кафедру у Люблінському католицькому університеті, де він викликав захоплення як серед студентів, так і серед колег-професорів. Студенти були зачаровані його ерудицією і манерою читання лекцій; сиділи за партами, на стільчиках у проході, а багато слухачів стояли під стінами.

З 1 грудня 1956 року працює на кафедрі етики Католицького університету Любліна.

Тридцять першого листопада 1957 року Центральна кваліфікаційна комісія надала Каролю Войтилі звання доцента.

К. Войтила завжди підкреслював, що “Церква – це універсальна організація, вона присутня у всіх сферах життя”. Привертає увагу той факт, що Папа, постійно спілкуючись із представниками найрізноманітніших спеціальностей і розмовляючи з ними про проблеми їх професійної діяльності, завжди намагається бути максимально компетентним. Такий підхід випливає з глибокого переконання, що думка Божа стосується усіх справ людських без винятку.

Восьмого липня 1958 року Пій ХІІ підписав призначення Войтили на посаду єпископа титулярного Омбії – це був почесний титул – і одночасно єпископа-помічника у Кракові. Це докорінно змінило як майбутнє самого К. Войтили, так і майбутнє всієї Римо-Католицької Церкви. Це був останній великий вчинок Пія ХІІ.

Кароль Войтила був посвячений у сан єпископа 28 вересня 1958 року у Вавельському катедральному соборі. Офіційним девізом він вибрав собі латинське “Totus tuus” (“Весь твій”), взяте з праць бретонського святого Людвіга Марії Гріньйон де Монтфора, з “Трактату”, який прочитав під час війни на фабриці “Сольвей” і де знайшов релігійне натхнення. З тих пір до нашого часу на кожному документі і листі, що виходять з-під руки К. Войтили, в правому верхньому кутку розміщений цей девіз. У першому своєму папському посланні згадав посвячення: “Тієї хвилини, що була тяжкою і сповненою страху, мусив із синівською відданістю вручити себе Діві Марії, яка у таємниці Христа завжди живе і діє як Мати”.

Єпископом майбутній Папа став у віці тридцяти восьми років, і тоді ж він став відомим не лише у Кракові і Польщі, але й в Римі. Володіючи шістьма мовами (італійською, іспанською, німецькою і французькою К. Войтила володіє краще за інші), він об’їздив всю Західну Європу, а також взяв участь в роботі міжнародних церковних зібрань у Сполучених Штатах Америки, Канаді та Австралії. К. Войтила приймав кожне запрошення, якщо лише польські комуністичні власті погоджувались видати йому паспорт. Одночасно також запрошував до себе в Краків іноземних кардиналів і єпископів, у тому числі з країн третього світу. Незабаром К. Войтила став найважливішою – після консервативного кардинала Стефана Вишинського, примаса Польщі – фігурою у польському єпископаті.

Дев’ятого жовтня 1958 року у віці восьмидесяти двох років помер Папа Пій ХІІ, який очолював Римо-Католицьку Церкву майже двадцять років. Наступним Папою 28 жовтня 1958 року, рівно через місяць після посвячення К. Войтили в сан єпископа, став кардинал Анджело Джузеппе Ронкаллі з Венеції, який прибрав ім’я Іоанна ХХІІІ. Незабаром він скликав ІІ Ватиканський собор, що став важливою подією для подальшої церковної кар’єри тридцятивосьмилітнього тоді польського єпископа.

У січні 1960 року К. Войтила захистив дисертацію на право викладання “Оцінка можливостей обгрунтування християнської етики на принципах системи Макса Шелера”, опубліковану Науковим товариством Люблінського католицького університету.

На початку шестидесятих років чільне місце серед інтересів К. Войтили, зайняла проблема святості інституту шлюбу. Майбутній Папа закінчив тоді книгу “Любов і відповідальність”, вперше опубліковану у 1962 році, і написав п’єсу “Перед крамничкою ювеліра”. На цю тему також було написано багато монографій, статей, прочитано лекції та проповідей. Книга “Любов і відповідальність” стала бестселером, вона розійшлася в Польщі сотнями тисяч екземплярів і була перекладена багатьма мовами світу. П’єса “Перед крамничкою ювеліра” виявилася настільки вдалою, що на її основі у Голлівуді знято сентиментальний фільм з Бертом Ланкастером в ролі натхненного Старого Ювеліра.

Войтила не брав участі в антикомуністичних виступах, розрахованих здебільшого на досягнення зовнішнього ефекту, він не торкався цієї теми навіть у приватних бесідах, однак не піддавався тиску властей, спокійно, але рішуче захищав права Церкви і здоровий глузд. Завжди був готовий піти на компроміс у питаннях несуттєвих, але був безкомпромісним, коли мова заходила про принципи.

П’ятнадцятого травня 1962 року затверджено склад комісії Конференції польського єпископату. До Комісії навчання призначено єпископа Кароля Войтилу.

Після смерті архієпископа Базяка 15 липня 1962 року вже наступного дня капітул Краківського архієпископства обрав Войтилу капітульним вікарієм з правами і повноваженнями архієпископа. Зі смертю Базяка він втратив захисника у середовищі польської ієрархії. Але Войтила, який вже здобув чималу самостійність і авторитет, тепер не потребував опіки. Він був повністю готовий використати своє становище на користь Церкві.

Войтила продовжує займатися науковою і громадською діяльністю. 22-24 серпня 1962 року він бере участь у лекціях для духовенства Люблінського католицького університету, присвячених проблемі священика у сучасному світі. Реферат єпископа К. Войтили: “Священик на фоні сучасних змін”.

Разом з кардиналом С. Вишинським, котрий очолював делегацію польського єпископату на ІІ Ватиканському соборі, і з десятьма іншими єпископами Войтила приїхав до Риму з Відня поїздом 6 жовтня 1962 року. У Римі зустрівся з кардиналом Францем Кьонігом, одним з найбільш впливових діячів Церкви у Європі і особистістю великого інтелекту. Це стало початком надзвичайно важливого знайомства в кар’єрі єпископа Войтили.

Дескур, давній друг К. Войтили, з яким єпископ зустрівся на соборі, згадує, як популярність К. Войтили зростала на зібранні такими темпами, що при формуванні різних комісій “всі комісії просили включити до свого складу його”. Таким чином, К. Войтила з самого початку завоював особливі позиції, та ще й якщо врахувати, що він був незнайомим молодим єпископом з далекої Польщі.

Спокій першого місяця засідань собору був стривожений карибською кризою, коли Радянський Союз встановив на Кубі ядерну зброю, що ледве не призвело до нового всесвітнього конфлікту. 28 жовтня Папа Іоанн ХХІІІ звернувся із закликом до президента Джона Кеннеді і Микити Хрущова зробити все можливе для збереження миру. Наскільки відомо, єпископ К. Войтила не висловлювався публічно про карибську кризу. Він був захоплений роботою над одним зі своїх соборних документів під назвою “Пастирська Конституція про Церкву у сучасному світі, Gaudium et Spes (Радість і надія)”, де порушувалися також питання миру і війни.

Під час роботи собору виступи К. Войтили двічі з’являлися у плані жовтнево-грудневої сесії 1962 року, крім того, він направив соборним отцям для розгляду два свої тексти. Знову майбутній Папа продемонстрував широту інтересів. У виступах він говорив про складні питання літургії, у писемних роботах піднімав проблеми “засобів суспільної комунікації”, або, як зараз кажуть, засобів масової інформації. Будучи молодим єпископом, що жив за “залізною завісою”, К. Войтила прекрасно розумів величезне значення доступу Церкви до засобів масової інформації задля розширення і зміцнення християнства у всьому світі. Щодо літургії, Папа пропонував служити меси національними мовами замість латини, причому священик повинен стояти до віруючих обличчям, а не спиною. Єпископ також висловився проти заборони використання місцевих обрядів, що особливо сильно вкорінилося в африканських традиціях, ця заборона могла, на думку К. Войтили, відштовхувати віруючих від Церкви.

Перша сесія собору закінчила роботу 8 грудня, і вже наступного тижня К. Войтила знову був у рідній країні. Папа призначив його архієпископом-митрополитом краківським 30 грудня 1963 року, урочиста церемонія заняття ним Вавельського катедрального собору відбулася 3 березня 1964 року. Майбутньому Папі було тоді сорок три роки.

Третього червня 1963 року, через шість місяців після оголошення енцикліки Pacem In Terris (Мир на Землі), яка стала першим значним кроком Апостольської столиці у напрямку припинення “холодної війни” між Сходом і Заходом, помер Папа Іоанн ХХІІІ. Ще в березні він прийняв Олексія Аджубея, зятя Хрущова і редактора радянської урядової газети. Це був перший безпосередній контакт між таким високим чиновником з СРСР і Папою. Важливим досягненням цієї зустрічі стало звільнення з табору в Сибіру архієпископа Української Греко-Католицької Церкви Йосипа Сліпого.

Двадцять першого червня 1963 року Папою обрали шестидесятисемилітнього архієпископа Мілана кардинала Монтіні, який колись бував у Польщі з дипломатичною місією. Він прийняв ім’я Павла VІ, ним він підписував призначення К. Войтили архієпископом. Новий Папа почав проводити політику відкритих дверей щодо комуністичного Сходу, встановлюючи курс, який Іоанн Павло ІІ повинен був згодом продовжити. А поки що в особі Павла VІ К. Войтила знайшов нового покровителя. К. Войтила приїхав до Риму на другу сесію ІІ Ватиканського собору 7 жовтня 1963 року (рецидив мононуклеозу унеможливив його участь в інавгураційній нараді 29 вересня), С. Вишинський з двадцятьма трьома польськими єпископами приїхав раніше. Войтила уперше зустрівся з Павлом VІ під час аудієнції, влаштованої спеціально для польської делегації 16 жовтня, але ця зустріч мала офіційний характер.

Після закінчення другої сесії ІІ Ватиканського собору Войтила з групою інших єпископів здійснив подорож до Святої Землі. Поїздка дуже вразила архієпископа і вплинула на мислення майбутнього Папи. Група прочан вилетіла з Риму в Каїр, а звідти в Єрусалим, після чого відбулася подорож по Ізраїлю. Вперше в житті Войтила опинився за межами Європи.

Третя сесія собору відкрилась 14 вересня, і Войтила протягом всіх семи тижнів її роботи виявляв невтомну активність. Він виступав з питань екуменізму, релігійної свободи і світського апостолату, подав також власний проект конституції про завдання Церкви в сучасному світі.

У 1966 році відбулися святкування тисячоліття хрещення Польщі.

Двадцять дев’ятого грудня 1966 року заснована Єпископальна комісія зі справ Світського апостолату. Її головою обрано архієпископа Войтилу.

Двадцять дев’ятого травня 1967 року, через одинадцять днів після свого сорок сьомого дня народження, Войтила дізнався, що Павло VІ призначив його кардиналом. 9 липня новий кардинал відбув до Вавельської катедри, де розпочав ще інтенсивнішу службу Польській Церкві і вірним.

Ставши кардиналом, Войтила перетворив Краківське архієпископство у щось на зразок міні-папства. Майбутній Папа працював без відпочинку майже цілодобово – принаймні, так здавалося його соратникам і близьким. Він перетворив єпархію в унікальну церковну організацію, особисто керуючи виконанням кожної ініціативи. Нелегкою була праця в умовах комуністичного режиму, що панував у Польщі. У вересні 1967 року влада відмовила видати закордонний паспорт для поїздки до Риму на Синод єпископів примасові Польщі кардиналові С. Вишинському. Кардинал К. Войтила також не виїхав на знак солідарності. Але потім брав участь у всіх наступних засіданнях синоду.

Серед тем, які найчастіше порушував у проповідях кардинал, були питання, які стосувалися одного з найбільш суперечливих післявоєнних церковних документів – енцикліки Humanae vitae, виданої Папою Павлом VІ 25 липня 1968 року. Слід зазначити, що саме Войтила невдовзі після отримання кардинальського титулу став автором проекту енцикліки, про що, правда, ніколи не повідомлялось у пресі. Humanae vitae – це перш за все засудження абортів і штучних засобів контролю народжуваності, наприклад, протизаплідних таблеток, застосування яких суперечить вченням Церкви.

Вісімнадцятого лютого 1968 року вступає на посаду парафіяльного священика у церкві Св.Цезаря у Римі.

Кардинал К. Войтила брав активну участь в наукових симпозіумах, захистах наукових робіт. У 1969 році вийшла його праця “Особа і вчинок”, а дещо пізніше – “Про передумови відновлення”. Був учасником всіх повоєнних конгресів польських теологів. Неодноразово брав участь у міжнародних наукових з’їздах. Як вчений став почесним доктором Гуттенберзького університету. Багато подорожував. Відвідав Канаду, Австралію, ФРН, США. У 1973 році кардинал К. Войтила здійснив подорож на Філіпіни (Маніла), до Австралії, Гвінеї та Нової Зеландії. Брав участь у Міжнародному євхаристійному конгресі у Мельбурні.

Двадцять першого листопада 1976 року у Римі кардинал К. Войтила очолив польську делегацію на міжнародному конгресі з підготовки нової Апостольської контитуції для релігійних досліджень, 1-4 липня 1977 року відвідав Париж з лекцією “Церква у Польщі у 900-ліття смерті єпископа Станіслава”.

Шостого серпня 1978 року помер Павло VІ. Його наступником 26 серпня був обраний архієпископ Венеції кардинал Альбіно Лючіані, який взяв ім’я Іоанна Павла І. Але уже 28 вересня новий Папа упокоївся. 2 жовтня К. Войтила поїхав до Варшави, аби взяти участь у засіданні Головної Ради Польського єпископату, а 3 жовтня 1978 року разом з примасом С. Вишинським вилетів до Риму.

Якщо і були у Кароля Войтили якісь передчуття щодо свого майбутнього, коли на початку жовтня він приїхав до Риму на другий вже в 1978 році конклав, то зовнішньо це ніяк не проявилося.

В Італії склалася криза – фінансовий і урядовий скандал навколо таємничої масонської ложі П-2 кинув тінь на добре ім’я багатьох провідних італійських політичних та урядових діячів, не обминувши і Римської курії. Скандал, як визнав кардинал Круль, вплинув на остаточне рішення іноземних кардиналів на користь неіталійця. Це була одна з найбільших таємниць жовтневого конклаву.

Шістнадцятого жовтня, після кількаденної боротьби, Папою обрано Кароля Войтилу. За нього проголосувало 94 чол., не підтримали лише сімнадцять кардиналів. Взявши на знак поваги до свого попередника ім’я Іоанна Павла ІІ, Кароль Войтила став двісті шістдесят третім наступником святого Петра і двісті шістдесят четвертим Папою Римським Католицької Церкви, найчисленнішої і найстарішої церковної організації у світі. Як Папа він став також Єпископом Римським, Вікарієм Ісуса Христа, Наступником святого Петра, Князем Апостолів, Pontifex Maximus (Верховним Понтифіком), в руках якого зосереджена найвища судова влада над Церквою, Патріархом Заходу, Примасом Італії, Архієпископом-Митрополитом Римської Провінції, головою Ватиканської Держави і Рабом Рабів Божих.

Одразу після обрання Папи один з кардиналів звернувся до іншого: “К. Войтила чудовий кандидат. Справа не в політичній стратегії, це все потім. Ми обрали людину, яка працюватиме, і працюватиме, як я думаю, добре. Єдина проблема – як нам пережити за кілька хвилин реакцію римського натовпу на Папу-неіталійця”. Востаннє Папу-неіталійця обрали 455 років тому, і коли він помер, кардинали уквітчали будинок його лікаря квітами та заприсяглися, що ніколи не допустять іноземця до Папського престолу.

Кардинал Перікл Фелічі о 18 год. 44 хв. 15 грудня 1978 року з лоджії базиліки звернувся до людей, які очікували на обрання нового Папи, з традиційним формулюванням: “Несу вам велику радість – маємо Папу: Найдостойнішого і Найпревелебнішого Пана Святої Римської Церкви, Кардинала Кароля Войтилу, який взяв собі ім’я Іоанна Павла ІІ”. О 19 год. 20 хв. з’явився перед людьми новий Папа. Першими його словами були: “Sia lodato Gesu Cristo” (Слава Ісусу Христу). У своєму першому зверненні до пастви 22 жовтня 1978 року Іоанн Павло ІІ наголосив: “Сьогодні на Престол Петра у Римі піднімається Єпископ, що за походженням не римлянин. Єпископ цей – син Польщі. Але починаючи з цього моменту, він стає римлянином. Так, римлянином! Бо він – син народу, чия історія, з перших її проблисків, і тисячолітні традиції пов’язані з Престолом Петра міцними, що ніколи не перериваються зв’язками, народу, який завжди залишався вірним цьому Римському Престолу”.

Незалежно від того, наскільки сентиментальним щодо своїх польських коренів і зв’язків К. Войтила міг виглядати у перші години після обрання Папою, вже з самого початку понтифікату, тобто з 22 жовтня 1978 року, було видно, що він прийшов до влади, маючи дуже чітку і визначену програму, яка стосується як управління Церквою, так й іноземної політики Ватикану.

На здивування багатьох експертів з питань католицизму, Войтила, посуті, повернувся до старої монархічної і абсолютистської моделі папської влади, відкинувши принципи колегіальності, введені рішеннями ІІ Ватиканського собору. На новий підхід Войтили сильно вплинув і його характер: Іоанна Павла ІІ не можна назвати людиною компромісу. Під посмішкою, особистою привабливістю і харизмою приховується залізна воля.

Можна задатись питанням, чим цей Папа Римський так відрізняється, щоб бути обраним провести весь християнський світ до наступного тисячоліття. Майже всі, кому довелося близько спілкуватися з ним, відзначають притаманну йому чарівність і яскраве духовне світло, яке він випромінює. Нинішній Папа Римський залишить свій слід в історії хоча б уже тому, що став Папою неіталійського походження. Його духовна присутність була домінуючою на останньому витку ХХ століття, позначеному великими духовними змінами та потрясіннями, які майже повністю змінили західноєвропейські погляди на людське життя та його цінності.

Іоанн Павло ІІ є першим Папою-слов’янином, але тут можна згадати, що Папа Сікст V, обраний 1585 р., походив з родини емігрантів-слов’ян.

Голова Української Церкви, кардинал Йосиф такими словами привітав папу: “Ми, українці, що належимо до тієї самої великої слов’янської родини народів, що і новообраний Папа, радіємо обранню кардинала Кароля Войтили на Вселенського Архієрея. Радіємо також і тому, що новий Папа був членом ієрархії страждучої Церкви. Він знає, що означає терпіти, бути переслідуваним, не мати прав. Він знає, що таке безбожний комунізм, він теж знає, що таке спрага за правдою. Минулого року, на своїх реколекціях, він нам: “Ніколи не можна відмовляти людині права на правду”. З цих слів можна зробити висновок, що він буде відважним оборонцем Божих прав і прав людини в світі. Між найбільш потребуючих цих прав є наша Церква і наш український народ, що вже від літ змагається за осягнення цих прав, на жаль, без належної помочі і зрозуміння. Сподіємось, що тепер будемо мати поміч, і цього сподівається передусім наша Українська Церква… Церква вибором Папи Іоанна Павла ІІ обрала новий напрям, сподіємось, з новою і свіжою думкою для життєвих і пекучих проблем Церкви”.

У своєму виступі перед українцями Перемишля у соборі, який був переданий Українській Католицькій Церкві, Іоанн Павло ІІ сказав: “І хвала Господу – у всіх своїх дітях вона [УКЦ] була у приниженні істинно рабою Господньою. Жоден єпископ не зрікся своєї віри і не відступився від Петрового каменю, незважаючи на всі старання переслідувачів. У роки гонінь Церква подарувала світу сотні і тисячі мучеників. Багатьох ми знаємо по іменах, але багато відомо одному Господу. Всемилостивий Бог дозволив Церкві візантійсько-українського обряду навіть серед переслідувань не втратити обох своїх визначних особливостей: непохитної вірності традиції східного християнства і непохитної єдності з Апостольським Престолом. Якою щирістю дихають слова мого брата кардинала Любачівського: “…Ми невід’ємна частина Вселенської Церкви, ми Церква Київської традиції у єднанні з каменем Петровим, з яким і всі православні Церкви були єдині у перше тисячоліття християнства”.

Навіть перебуваючи в Бразилії, Папа відвідав українську общину і заохотив до збереження національної самоідентичності: “…Будьте вірні заповідям Божим, будьте чесними громадянами держави, в якій живете. Шануйте свій обряд, любіть його, бо він береже вашу національну тотожність…”. Не забув про українську громаду Понтифік і під час візиту до Канади у 1984 році. У храмі св.Михайла відбулась екуменічна молитва, а на “Виставковому стадіоні” Папа відслужив Літургію для 60 тисяч українців і поляків.

Великого значення надає Іоанн Павло ІІ Українській Католицькій Церкві в екуменічному русі”. У листі до кардинала Йосифа він пише: “…Екуменічні змагання наших днів, що означають схильність до взаємного зближення і спілкування – передусім між Церквами західного і східного світу – не можуть… применшувати значення і користі поодиноких спроб відновлення єдності Церкви, що мали місце в минулих століттях і мали, хоч і частковий, успіх. Як документ цієї правди є Ваша Церква між іншими католицькими східними Церквами, які мають свій власний обряд.

Ще недавно Церква була предметом нападів різних лівих і ліберальних кіл, а тепер Папа не лише відбиває ці напади, але й атакує лібералізм, комунізм і капіталізм, вказуючи на їхні хиби і недоліки. Іоанн Павло ІІ дисциплінує Церкву, бо знає, що без цього не зможе її об’єднати. Він виступає проти різних вад суспільства – проти контрацепції, абортів, гомосексуалізму, служіння літургій без священиків, висвячення жінок на священиків тощо. Папа підтримав “Opus Dei” та так звану організацію “новонароджених” християн-католиків.

Іоанн Павло ІІ є сучасним папою, який намагається йти в ногу з часом. Наприклад, один спеціаліст з реклами так характеризує папу: “У режисурі папської діяльності нічого не пропущено. Ця стара людина, оточена загальною повагою, нахиляється з болем, щоб поцілувати людську землю. Чистий символ! Ця бездоганна сутана – прапор папської доброчинності; цей прозорий папамобіль – знак прозорості Церкви; ці безперервні подорожі – знак глобалізації Ватикану; для Риму кожний з них має певний зміст. А якщо йдеться про тексти виступів – яка сила понять, яка надприродність слів, яка універсальність формул… мало не лозунгів. Наостанок, який вправний серфінг на хвилях сучасності і у збереженні своєї присутності у ЗМІ. Іоанн Павло ІІ зробив християнський висновок з кожної події, що отримала суспільне визнання.

Папа Іоанн Павло ІІ ніколи не розчаровував мас-медіа світу. Колоритна постать теолога, драматурга, поета, філософа, тонкого політика, а до того ж непоганого спортсмена, замолоду – актора, співака й танцюриста не може не приваблювати журналістів. Дуже швидко вони визнали нового Римського архієрея як суперПапу і навіть геоПапу. І це не є перебільшенням. Він відкрив свій понтифікат подорожжю до буремної Латинської Америки, а в січні 1995 року здійснив вже 64-е закордонне турне за маршрутом Папуа-Нова Гвінея – Австралія – Шрі-Ланка – Філіпіни. На папську месу в Манілі зібралося тоді від 3 до 4 мільйонів людей.

За 20 років свого понтифікату Іоанн Павло ІІ запровадив нові традиції у папському календарі і чинно дотримується їх, незважаючи на похилий вік. 19 травня Римський Архієрей, як правило, відвідує італійські заводи, щоб показати підтримку Церквою робітників. У 1986 році Іоанн Павло ІІ запровадив святкування Всесвітнього Дня Молоді, який став одним з найпопулярніших міжнародних свят. Римський Архієрей особисто зустрічається з молоддю і проголошує Папське послання до юнаків та дівчат. Іоанн Павло ІІ започаткував також традицію відзначення 11 лютого Дня хворих. Багато уваги у своїй діяльності приділяє вихованню молоді у дусі християнства, яке може вирішити чимало проблем. У 1980 році Папа в ЮНЕСКО виголосив промову, де визначив виховання основним завданням культури: “…першим і основним завданням культури є виховання, а виховання полягає в тому, щоб людина ставала щораз більше людиною. Кризи, що нападають на молодь, доводять, що для доброго виховання не досить інвестицій та грошей. Виховання залежить від родини, держави і її організмів. Основою культури є здорова мораль, яку в школі обезцінюють; тому родина має першість у вихованні дітей, бо в школах роблять її предметом ідеологічних і політичних маніпуляцій”.

Діяльність Папи відзначена на найвищому рівні. Так, у 1982 році президент США Рейган у виступі, адресованому Іоанну Павлу ІІ, зазначав: “…Ми хочемо тісно співпрацювати з Церквою… щоб сприяти утвердженню миру, соціальної справедливості та… запобігти поширенню репресій і безбожних тираній. Ми також поділяємо вашу турботу, спрямовану на збереження миру і справедливості у гарячих точках Близького Сходу, як Ліван” [ 46, с. 2 з 4] .

Іоанн Павло ІІ провів деякі суттєві реформи в Церкві, зокрема чистку в рядах “Товариства Ісуса”, тобто єзуїтів. Виступаючи 21 вересня 1979 р. перед керівництвом єзуїтського ордену, Папа докоряв його членам за відхід від догматичних настанов церкви, за зайву схильність до секуляризму, за нехтування комунітарним способом життя, за відірваність від церковного начальства. Генерал єзуїтського ордену Педро Аруппе у директивному листі членам ордену від 19 листопада 1979 р. визнав критику з боку Папи правильною і зажадав від своїх підлеглих виправлення зазначених недоліків.

Водночас Папа підтримує діяльність організації “Opus Dei”, тож в цій організації має опору. “Opus Dei” (Справа Божа) – напівмонаша католицька організація. Її засновник – іспанець Ескріва Балагер (1902-1975) – зробив ставку на соціально-політичну та економічну активність католиків світу, перш за все на їх інтелектуальну і професійну еліту. В ряди “Opus Dei” приймають передусім професіоналів високого класу, як правило, з ученими ступенями. Спираючись на “Opus Dei”, вони можуть стати міністрами, директорами католицьких банків, ректорами університетів, президентами радіо- і телекомпаній та видавництв. У ворожій до Церкви пресі цю організацію називають “новими масонами”, а в католицькому середовищі – “сектою”. Свої симпатії до “Opus Dei” Войтила публічно проявив лише після обрання, забезпечивши їй у Католицькій Церкві місце, аналогічне становищу єзуїтів у період Контррефомації. 17 травня 1992 року Ескріва Балагер був зарахований до лику блаженних Католицької Церкви.

Папа підніс Клерикальний Союз Святого Священства і “Opus Dei” в ранг особистої “прелатури”. Це давало “Opus Dei” значну автономію, прецедентів чому в історії Церкви не було. Ця організація, що складається з священнослужителів і світських католиків, підкоряється безпосередньо конгрегації з справ єпископів і самому Папі. На відміну від інших релігійних структур країн третього світу, що проголошували теорію звільнення і – на думку Войтили – загравали з комунізмом, “Opus Dei” залишається організацією беззастережно антикомуністичною. Зараз в ній 32,4 тисячі членів у Західній Європі, 27 тисяч у Північній Америці, 3,35 тисячі в районі Азії та Тихого океану.

Друзі, які знають Войтилу здавна, вважають, що молитва і медитація є головними джерелами його фізичної і розумової сили, а також вражаючої здатності відновлювати енергію – незважаючи на вбивчий графік ватиканського життя і вимотувальні поїздки по усьому світу. Іоанн Павло ІІ в основу своєї діяльності, в тому числі миротворчої, поставив принципи, які випливають зі Святого Письма, з вчення Ісуса Христа, принципи, близькі кожній людині, незважаючи на релігійну, чи національну, чи расову приналежність.

На одній з конференцій католицьких єпископів вказувалося, що основне завдання нашого суспільства грунтується на двох істинах. Перша випливає з Євангелія: “Блаженні миротворці, бо вони назвуться дітьми Божими”. Інакше любив повторювати Папа Павло VІ: “Якщо ви хочете миру, працюйте на справедливість”. Ці дві істини, йшлося на єпископській конференції, вказують на нашу місію: “Бути християнином – це бути миротворцем і творити мир – працювати для утвердження справедливості” [ 47, с. 36 з 39] .

Папа виступає за застосування “моральної сили” та “голосу совісті” в міжнародних відносинах. Молитву Іоанн Павло ІІ визначає одним із засобів боротьби за мир. З 1986 року в Асізі, місці народження святого Франциска, регулярно відбуваються міжконфесійні моління за мир під особистим патронатом Іоанна Павла ІІ. На одній з таких зустрічей 26 жовтня 1986 року Папа зазначав: “Зібрання стількох керівних церковних діячів для молитви саме по собі є зверненим до світу закликом усвідомити існування певного іншого виміру миру і іншого способу його досягнення, тобто миру не як результату переговорів, політичних компромісів чи економічних домовленостей, але як результату молитви, яка, незважаючи на всі відмінності релігій, є виразом загального зв’язку з верховною силою, що переважає усі наші людські можливості”.

В гомілії, проголошеній італійською в день інавгурації свого понтифікату, він закликав католиків “не боятися прийняти Христа і його владу”. Тоді він сказав: “Не бійтесь! Відкрийте широко двері перед Христом і його силою спасіння! Відкрийте кордони держав, економічних і політичних систем, широких галузей культури, цивілізації і розвитку! Не бійтесь! Христос знає, що живе в людині… Він один це знає!”.

Вже з перших днів свого понтифікату Іоанн Павло ІІ почав втілювати в життя християнські принципи, серед яких одним з основних є святість людського життя. Папа пише: “Право на життя – найфундаментальніше право людини. І все ж певний тип людської культури хоче заперечити його, перетворюючи у “небажане право” – і тоді його доводиться відстоювати. Але немає нічого іншого, що більшою б мірою стосувалося самого існування особистості! Право на життя – це право на народження, а потім – право на існування до природньої смерті: “Доки живу, маю право жити”.

У своїх промовах Іоанн Павло ІІ постійно звертається до Біблії, порівнюючи події минулого з сьогоднішніми: “Постійні конфлікти, як ніколи раніше, глибоко і невпинно вражають та підточують сучасний світ. Це явище, надзвичайно різноманітне у своїх проявах, відрізняється від слушного плюралізму ідей та течій і проявляється у злочинному протиставленні людей, груп, категорій, націй та блоків країн. Ці суперечності набувають форм насильства, тероризму, війни. Сучасне людство, бажаючи довести свою всесильність, ще раз, але тепер у безмежно більшому масштабі, повторює нерозумний досвід Вавилонської вежі, що викликає боротьбу, роз’єднання та гніт… З іншого боку, ніщо не в силі зламати прагнення окремих осіб та цілих народів до безцінного добра миру і справедливості. Євангельське благословення “Блаженні миротворці” знаходить серед людей нашої доби нове, глибоке відлуння: цілі народи сьогодні живуть, страждають та працюють задля миру. Щораз більше людей та їх угруповань вибирають шлях співучасті у житті суспільства, щоб реалізувати прагнення миру. На цьому шляху ми зустрічаємо багатьох віруючих мирян, які активно, усім серцем, беруть участь у суспільній та політичній сферах як інституцій, так і добровільних організацій, допомагаючи останнім”.

Іоанн Павло ІІ став першим сучасним Папою, завдяки якому Ватикан проявив себе повноправним партнером у світовій політиці. Закінчився столітній період окремішнього існування духовної і світської сфер діяльності Церкви, він безпрецедентно “об’єднав вимір релігійний та соціо-політичний”. Войтила перетворив Ватикан у сучасну державу, схожу на національні держави з дипломатичними взаєминами у всьому світі.

Його пастирські візити сприяють посиленню віри католиків та некатоликів. Будучи обережним політиком, він не уникає важливих тем. В Африці говорить про незалежність африканців від чужих культур, у Франції наголошує на ролі Церкви у секуляризованій державі, у Бразилії підкреслює любов Церкви до бідних і застерігає уряди, аби вони дотримувалися прав людини. Іоанн Павло ІІ відстоює загальні людські права, соціальну справедливість, релігійну свободу, контроль за озброєнням.

У світі, де зростає насильство, війна в Затоці набула особливого значення після втручання США, частково підтриманого Францією, Великою Британією, Сирією та ліченими арабськими країнами. Все почалося з нападу 2 серпня 1990 р. іракського правителя Саддама Хусейна на Кувейт та його повної окупації. Війна, яка по-справжньому почалася 17 січня 1991 р., спочатку була переважно повітряною (“Буря в пустелі”). 24 лютого союзники розпочали наступ на землі. За чотири дні іракську армію майже повністю знешкодили. Інтервенція Сполучених Штатів зазнала різкої критики з боку Іоанна Павла ІІ, який вважав, що це не “просто” війна. Папа, який слав заклики президентам Джорджу Бушу і Саддаму Хусейну відмовитися від застосування сили, був переконаний, що Захід до початку операції “Буря в пустелі” не вичерпав всіх дипломатичних можливостей мирного врегулювання проблеми Кувейту, окупованого іракськими військами.

Важливі програмні заяви Іоанна Павла ІІ звучать на міжнародних політичних форумах. Серед них – виступи в ООН, а також послання, адресовані цій всесвітній організації чи її органам. Центральні думки цих виступів – це моральний обов’язок щодо збереження миру, забезпечення і гарантування прав людини на свободу, боротьба з несправедливістю. 26 січня 1979 року, на початку понтифікату, під час візиту до Мексики в резиденції Апостольського Делегата Іоанн Павло ІІ виголосив промову до амбасадорів при уряді в Мехіко: “Дозвольте Папі, покірному прочанинові миру, ще раз звернути увагу на мій заклик в Дні Миру до відповідальних за мир народів: не вагайтесь присвятитись особисто для миру актами миру, кожний у своїй власній сфері відповідальності. Творіть нові і відважні діла, що будуть виявом пошани, братерства, довір’я і прийняття. Для тих діл уживайте свою особисту і професійну спроможність на службі великої справи миру, а Бог буде завжди з вами…”.

Іоанн Павло ІІ є космополітом за своїми переконаннями (цьому, зокрема, сприяє його польське походження, що дозволило відійти від акцентування уваги на проблемах Італії, займатися проблемами світової релігійної та політичної інтеграції) і надзвичайно ерудованою людиною. Він вільно спілкується вісьмома мовами, є автором наукових досліджень і дисертацій, побував практично в усіх країнах світу.

Особливу роль у мирному процесі Святий Отець відводить Європі. Він визнає її результатом взаємодії двох культур – католицької і православної. Як відомо, покровителем Європи Католицька Церква вже давно вважає святого Бенедикта, Іоанн Павло ІІ під час свого понтифікату визнав рівноцінними її співпокровителями також св.Кирила та Мефодія. Він зазначає: “У своїй географічній цілості Європа є, можна сказати, результатом взаємодії двох течій у християнській традиції, з якими об’єднані також дві різні, але в той же час взаємодоповнювані форми культури. Святий Бенедикт виявився у самому зосередженні тієї течії, що виходить з Риму, від престолу послідовників святого Петра. Святі Солунські брати виводять на перший план перш за все вклад давньогрецької культури, а потім силу впливу Константинопольської Церкви і східної традиції, яка так глибоко ввійшла у духовне життя і культуру багатьох народів і країн у східній частині Європейського континенту. Ось чому сьогодні… здійснюються рішучі кроки, спрямовані на відновлення повноти спілкування, проголошення святих Кирила і Мефодія Співпокровителями Європи поряд зі святим Бенедиктом повністю відповідає потребам нашого часу”.

Європа, на думку Іоанна Павла ІІ, займає особливе місце в культурному процесі. У промові “Загальні християнські корені європейських народів”, адресованій учасникам міжнародного колоквіуму, Папа зазначив: “У нас є культурна Європа з її великими здобутками у філософії, мистецтві, релігії, які вирізняють її посеред усіх континентів і роблять її наставницею: є Європа-трудівниця, яка завдяки науковим і технічним пошукам пройшла через різні стадії цивілізації, поки не досягла сьогоднішньої епохи, епохи промисловості та кібернетики; але є і Європа трагічна для багатьох народів і країн, Європа крові, сліз, боротьби, розколів, жахливої жорстокості. Незважаючи на настанови видатних людей, і в Європі розгортається грізна драма гріха та зла, що сіє, згідно з євангельською притчею, згубні паростки на полі історії. І нині питання, що невідступно стоїть перед нами, – це саме спасіння Європи і світу від подальших катастроф”.

В апостольському посланні у зв’язку з п’ятидесятою річницею початку Другої світової війни Святий Отець зазначає: “Не будемо забувати, зокрема, про Європу, де виникла ця жахлива війна, про Європу, що протягом шести років переживала істинно хресні муки, з яких вона вийшла зруйнованою і знекровленою… Вчора цей континент був розсадником війни, сьогодні йому належить стати “миротворцем”.

Папа вказує на єдність і розділеність Європи одночасно. На симпозіумі Ради Єпископських Конференцій Європи Понтифік зазначив: “На тілі Старого Світу ще є рани минулого, далекого і недавнього, позначеного військовими, ідеологічними, політичними, економічними протистояннями. Можна задуматись, чи не стала сьогодні Європа міфом, можна доводити, що насправді існують дві різні Європи: від Європи економічної і політичної до культурної і військової. Незважаючи на потяг до подолання роздрібленості, що виникла в ході історії, на сили, які працюють на єдність, роз’єднуючі лінії позначають на континенті кордони між Сходом і Заходом, Північчю та Півднем. Наше зібрання усвідомлює, але не приймає ці кордони, поділ та протистояння”.

Іоанн Павло ІІ активно виступає і за духовну єдність європейського континенту. Він зазначає: “Більше, ніж коли-небудь, необхідно визнати, що вшанування людської гідності і справжньої свободи не може бути перерване ніяким кордоном, особливо ж кордоном, що проходить через європейський континент. І більше, ніж коли-небудь, необхідно розуміти, що Європа у її тісних географічних кордонах, з її спадковою культурою і цивілізацією може будувати своє майбутнє лише на основі непохитних моральних принципів і у тому разі, якщо творча праця євангельського духу не припиниться через завоювання і поневолення людей і народів”.

Християнство завжди посідало особливе місце у формуванні європейця. Папа зазначає: “Ми живемо сьогодні в Європі, де все сильнішими стають спокуси атеїзму та скептицизму, де розповсюджується моральна розгубленість і, як її наслідок, спостерігається розпад сімей та занепад моралі… Криза цивілізації та занепад Європи означають лише крайню нагальність та необхідність Христа та Євангелія. Християнське розуміння людини, образу Божого у грецькому богослів’ї, яке так шанували святі Кирило і Мефодій і розвивав святий Августин, – це корінь народів Європи, до нього і слід з любов’ю та доброю волею звернутися, аби принести мир і спокій нашому часу, і лише так розкривається людський зміст історії, яка насправді є “Історією спасіння”. Папа також вказує: “…зміни європейської свідомості у бік радикальнішого заперечення християнської спадщини можна зрозуміти до кінця тільки у глибокому зв’язку з християнством. Кризи європейця – це кризи християнина. Кризи європейської культури – це кризи культури християнської”.

У проповіді в Гнезно Папа зазначав: “Чи не в тому бажання Христа, чи не в тому воля Святого Духа, щоб цей Папа-поляк, Папа-слов’янин виявив сьогодні духовну єдність Християнської Європи? Ми знаємо, що християнська єдність Європи складається з двох великих традицій: Заходу і Сходу. Ми, поляки, як і наші брати литовці, протягом цілого тисячоліття вибирали причетність до західної традиції, усю цю тисячу років незмінно поважали християнські традиції Сходу”.

Іоанн Павло ІІ у своїй книзі “Переступити поріг надії” зазначає, що страждання є явищем нашого життя, яке ми повинні сприймати як співстраждання з Христом: “Бог стає на бік людини найрадикальнішим чином. “Принизив Себе Самого, прийнявши вид раба, ставши слухняним навіть до смерті, і смерті на хресті”. Тут – все, всі окремі страждання і всі страждання спільні, що виходять від природніх сил і від вільної волі людини: війни, ГУЛАГи, голокости – не лише євреїв, але і чорних невільників”.

Кароль Войтила є поборником свободи і релігійної толерантності – він був одним з авторів Декларації про релігійну свободу, затвердженої ІІ Ватиканським собором у 1965 році, а також захисником свобод і прав людини, її гідності і соціальної справедливості у всіх її проявах.

У другій половині ХХ століття Церква засудила антисемітизм. У 1959 році Папа Іоанн ХХІІІ почав процес зміни антисемітської теології. Наступний Папа, Павло VІ, засудив у своїй енцикліці антисемітизм, нагадуючи християнам, що Ісус, Діва Марія та апостоли були євреями. Однак у 1964 році він не наважився зіпсувати стосунки з арабським світом і відвідав Ізраїль на запрошення президента Залмана Шазара лише з неофіційним 12-годинним візитом. При цьому Павло VІ жодного разу не промовив слово “Ізраїль”, звертався до Шазара не “президент”, а “Ваша високість”, не зустрівся з рабинами і називав столицею Тель-Авів, а не Єрусалим. Офіційні стосунки між Ватиканом та Ізраїлем встановив лише сьогоднішній Папа – у 1994 році. Перед цим він у 1983 році відвідав Освенцім, відмінив зауваження у католицькому катехизисі, де на євреїв поклалася колективна вина за розп’яття Христа, першим з понтифіків відвідав синагогу в Римі, у 1998 році покаявся за усіх католиків, котрі мовчали в часи голокосту, а на початку березня 2000 року провів у Ватикані історичну Месу Покаяння.

Іоанн Павло ІІ став першим Папою, що підписав офіційний документ про встановлення дипломатичних стосунків між Ватиканом та Ізраїлем, підкресливши при цьому, що євреї, котрих переслідували дотепер, мають право на власну державу. Папа пише про ізраїльський народ: “Цей винятковий народ, як і раніше, носить знак Божої обраності. Коли я сказав про це одному ізраїльському політику, він охоче зі мною погодився, але одразу ж додав: “Якби це лише менше коштувало б…” Дійсно, Ізраїль заплатив високу ціну за свою “обраність”. Можливо, цим самим він став ще більше подібним на Сина Людського, Який певною мірою також був Сином Ізраїлю”.

У четвертому параграфі документу ІІ Ватиканського собору Nostra Aetate стверджувалось, що вина за розп’яття Христа “не може бути покладена ні на усіх без винятку євреїв, що жили тоді, ні на євреїв сьогоднішніх”. Войтила був одним з авторів цього документу і активно втілював його в життя, використовуючи для обгрунтування своїх дружніх кроків щодо євреїв і держави Ізраїль як до початку понтифікату, так і під час нього. Іоанн Павло ІІ також пише: “…антисемітизм – великий гріх проти людства; великий гріх проти людства – будь-яка расова ненависть, бо вона неминуче призводить до приниження людської гідності”.

В одній зі своїх промов Папа зазначив: “Кінець нинішнього століття, всього тисячоліття повинен співпасти з кінцем антиіудаїзму, оскільки расова і релігійна ненависть – це величезний гріх перед Богом і людьми, що насаджувався протягом віків, сприяв створенню умов, за яких став можливим голокост”.

Папа також засудив режим апартеїду в Південній Африці. Розпочинаючи африканську поїздку у квітні 1989 року, він заявив слухачам, котрі зібралися в Антананаріві на Мадагаскарі, що не може відвідати Південну Африку, оскільки “навіть у тому випадку, якби Папа хотів виявити повагу до тієї чи іншої місцевої влади, перш за все він повинен виявляти повагу до своєї ролі людини, яка проголошує істину – істину віри й істину морального порядку – як у питаннях суспільних, так і в політичних. Користуючись мовою соціо-політичною, усі ми добре знаємо, що в цій області Південної Африки існують величезні проблеми”.

У своєму листі “Наближення третього тисячоліття” Папа вказує на національні проблеми, які існують у Європі: “80-і роки відійшли, обтяжені зростаючою небезпекою та залишками “холодної війни”, а 1989 рік приніс з собою мирне розв’язання, яке мало форму майже “органічного” розвитку… Однак, після 1989 року з’явилися нові небезпеки. В країнах колишнього східного блоку після падіння комунізму виникла загроза націоналізму, про що, на жаль, свідчать події на Балканах та інших територіях, які з ними межують. Це стає для народів Європи серйозним іспитом сумління на визнання заподіяних історичних помилок і провин в економічній та політичній галузях щодо народів, права котрих систематично порушувалися імперіалізмом як минулого, так і нинішнього століття”.

Папа не лише у принциповому і моральному плані вважає, як і його попередники, головним питанням захист і зміцнення миру в інтересах людства, але й використовує різноманітні приводи і форуми для конкретної активізації цієї діяльності. Так, 8 грудня 1988 року з нагоди Всесвітнього дня миру, що мав відбутись у 1989 році, Іоанн Павло ІІ направив послання людям планети. Основна ідея цього послання: для розбудови миру завжди і скрізь необхідно дотримуватися прав меншин – як національних, так і світоглядних чи суспільних. Основним принципом дотримання прав та інтересів меншини є толерантність, терпимість у принципі та на практиці. Безпека більшості можлива, і її можна досягти лише при дотримуванні права, гарантуванні умов існування і розвитку тієї чи іншої меншини в даному суспільстві. У папському документі детально розкриваються головні принципи, які забезпечують права і обов’язки меншин і є частиною гарантій збереження миру у всьому світі. Свобода і розвиток у всій багатоманітності, плюралізм у всіх сферах життя є важливою формою збереження, розвитку і вдосконалення загального й універсального людського суспільства.

Іоанн Павло ІІ по-новому дивиться на сучасні національні проблеми. Він вважає, що попри складне історичне минуле, усі народи повинні забути давні образи і будувати спільне майбутнє на основі рівноправ’я та взаємоповаги. Ще 18 листопада 1965 року заклик трьох єпископів від імені Польського єпископату на адресу Німецького єпископату викликав бурю. Цей заклик закінчувався словами: “Ми прощаємо і просимо вибачення”. Документ, підготовлений під час ІІ Ватиканського собору у Римі разом з декількома німецькими єпископами, нагадував про трагічну історію польсько-німецьких стосунків і висловлював співчуття стражданням німців.

Тема міжнаціонального примирення актуальна для Католицької Церкви і в наші дні. Це відчувається і під час візитів до країн, які населяють багато національностей. Після візиту до Куби у 1998 році наступною країною, яку відвідав Іоанн Павло ІІ, стала Нігерія. Він прибув до цієї найбільшої країни Африки з населенням понад 100 мільйонів чоловік 21 березня. Для Католицької Церкви Нігерії головна тема – національне примирення. Тут проживає понад сто народностей, які сповідують католицизм, іслам і місцеві традиційні вірування. У виступах Іоанна Павла ІІ під час візиту передовсім йшлося про подальшу долю країни, про створення суспільства справедливості та поваги прав і гідності громадян, про надання сили і гармонії національній єдності. Говорив він також про розвиток цієї країни, підняття соціального рівня життя її громадян та встановлення справжньої і довготривалої солідарності між усіма ланками суспільства Нігерії.

Прикладом миротворчої діяльності Папи може бути спроба примирити ворогуючі сторони під час конфлікту за Фолклендські острови. У 1982 році в Південній Атлантиці з квітня загострилося протистояння між Великою Британією та Аргентиною за ці острови – британські володіння, які аргентинці називали Мальвінськими островами і на які вони заявляли свої права. Це була перша війна у Південній Америці з часів конфлікту між Перу та Еквадором в сорокові роки ХХ століття. Іоанн Павло ІІ вважав, що зобов’язаний використати весь свій вплив, аби примирити ворогуючі сторони.

Другого квітня 1982 р. аргентинські війська висадились на архіпелаг та встановили там державний прапор. Маргарет Тетчер, яку відтоді називають “залізною леді”, вирішила, що англійська честь і міжнародний престиж не дозволяють залишатися бездіяльними. Міністр оборони Нотт організував експедицію, вістрям якої став авіаносець “Інвінсібл”. Добірні загони британців висадились на острови і легко перемогли погано озброєних, деморалізованих холодом і дощем аргентинців.

У травні 1982 року Папа отримав запрошення від Католицької Церкви Англії та Уельсу. Складності виникли за два тижні до початку запланованого візиту, коли розпочалася війна між Великою Британією та Аргентиною. Це стало справжнім дипломатичним страхіттям. 22 травня Іоанн Павло ІІ запросив обох англійських і трьох аргентинських кардиналів на служіння “Меси Єднання” у базиліці святого Петра. Наприкінці служби він заявив, що збирається відвідати як Велику Британію, так і Аргентину. Потім надіслав однакові звернення до прем’єр-міністра Маргарет Тетчер у Лондон і президента Леопольда Галтієрі в Буенос-Айрес. В обох зверненнях Папа закликав до припинення війни.

Під час меси у базиліці святого Петра Папа заявив: “Ми повторюємо з повною впевненістю наше переконання: мир – це обов’язок людства, мир можливий завжди”. 28 травня Папа відбув з п’ятиденним візитом до Англії. Ввечері 10 червня, невдовзі після програної Аргентиною війни за Фолкленди і через три дні після зустрічі у Ватикані з президентом Рейганом, Іоанн Павло ІІ залишив Рим і нічним літаком полетів з 34-годинним візитом до Буенос-Айреса. Під час меси, яку відслужили на Плаза-Іспанья у присутності ста двадцяти єпископів з Латинської Америки і тисячі семисот священиків, він говорив про свою безпристрасну роль посередника і захисника миру. Урочисте богослуження перетворилося на велике свято миру.

Заслуговує на увагу і діяльність Верховного Понтифіка на Близькому Сході. 7 січня 1982 року Іоанн Павло ІІ прийняв у Ватикані ізраїльського міністра іноземних справ Іцхака Шаміра, котрий народився в Польщі і згодом став прем’єр-міністром. Це була перша зустріч Папи з таким високим представником уряду з Єрусалиму. Іоанн Павло ІІ хотів дізнатися з безпосереднього джерела про арабо-ізраїльський конфлікт. Його проєврейські симпатії проявилися раніше, коли у лютому 1981 року він зустрівся у парафіяльній церкві з головним рабином Риму Еліа Тоаффом. Тоді вперше в історії Єпископ Риму розмовляв з рабином Риму. Обидва духовні лідери бачилися пізніше багато разів.

Постійно переживаючи за події на Близькому Сході, Іоанн Павло ІІ прийняв 15 вересня 1982 року Ясира Арафата, голову Організації визволення Палестини. У ті часи до Я. Арафата у світі ставилися як до міжнародного терориста, але Папа утримався від будь-якої різкої критики. У нього справжній талант робити далекоглядні і правильні політичні висновки. “Критика, – сказав він якось одному зі своїх соратників, – не справляє на мене найменшого враження”.

Двадцятого березня 1984 року Іоанн Павло ІІ написав апостольське послання “Redempcionis anno” про проблеми Єрусалиму та миру на Святій Землі. 3 квітня 1985 року надіслав звернення до Патріархів Близького Сходу щодо мирного вирішення регіональних конфліктів. У свому листі до Європейського співтовариства Папа відзначає основні засади миру в Палестині: “Основи миру є загальновідомими: усі держави і люди в регіоні мають право жити у мирі та безпеці, поважаючи кордони; повага до прагнення мешканців Палестини самим визначити своє майбутнє; обмін землями заради миру; недопустимість анексії території силою; повага до прав людини; викорінення тероризму усіх видів; добрі стосунки між сусідами; згода з існуючими домовленостями та відсутність односторонніх ініціатив, які можуть призвести від протилежних до бажаних результатів” [ 42, с. 6 з 12] .

У 2000 році Папа відвідав Святу Землю. За два тисячоліття у католиків було 264 Папи. Але цей – лише другий, що відвідав Святу Землю, і перший – з офіційним візитом. Під час цього візиту Папа зробив те, чого не зробили попередники. За шість днів тричі зустрівся з президентом Є. Бараком і головними рабинами, відвідав меморіал жертв Голокосту і Стіну Плачу, декілька разів проголосив місту і світу: євреї – старші брати християн з віри, народ Заповіту, який Бог продовжує підтримувати з ним. Під час свого останнього візиту до Ізраїлю Іоанн Павло ІІ вказав, що він за міжнародний статус Єрусалиму. Вважає, що тільки колективна відповідальність світової спільноти може гарантувати збереження святих місць [ 46, с. 8 з 17] .

За поясненням ІІ Ватиканського собору, під “екуменічним рухом” слід розуміти “такі дії і починання, які виникають відповідно до різних потреб Церкви і потреб часу, спрямовані на об’єднання християн”.

Іоанн Павло ІІ продовжує розпочатий ІІ Ватиканським собором екуменічний рух у сучасному розумінні цього слова. Папа так оцінює це: “ІІ Ватиканський Собор був подією Провидіння, якою Церква розпочала приготування до Ювілею другого Тисячоліття. Цей Собор був… відкритий для світу. Ця відкритість була євангельською відповіддю на новий розвиток світу з трагічним досвідом ХХ століття, змученого Першою і Другою світовими війнами, концентраційними таборами і страшними масовими вбивствами… Собор відкрився для християн інших віровизнань, для членів інших релігій, для всіх людей нашого часу. На жодному іншому Соборі не говорилося так виразно про єдність християн, про діалог з нехристиянськими релігіями, про особливе значення Старого Завіту, а також Ізраїлю, про достоїнство особистого сумління, про принцип релігійної свободи, про різні культурні традиції, серед яких Церква розгортає своє посланництво…”.

Ще у 1979 році Іоанн Павло ІІ і патріарх Димитріос І підписали спільну заяву: “…Шукаючи славу Божу через сповнення його волі, ми ще раз стверджуємо нашу спільну постанову зробити все можливе, аби прискорити прихід дня, коли повна єдність буде відновлена між Католицькою і Православними Церквами, коли ми врешті зможемо сослужити св. Літургію… Бажаємо, щоб поступ єдності відкрив нові можливості діалогу і співпраці з сповідниками інших релігій і з усіма людьми доброї волі, щоб любов і братерство взяли гору над ненавистю і суперечками між людьми. Сподіваємось такою дорогою спричинитися до віднови правдивого миру у світі. Просимо цього миру від Того, хто був, хто є і хто буде, Христа Спасителя, основу нашого правдивого миру…”.

В апостольському посланні “Світло сходу” Папа пише: “Я думками звертаюся до братів Церкви Сходу у намаганні разом знайти силу єдиної відповіді на питання, які людина ставить сьогодні на всіх широтах планети. Я маю намір звернутись до їх спадку віри та життя при повному усвідомленні того, що шлях до єдності не підлягає переоцінці, але є незворотнім як заклик Господа до єдності… Нехай не буде опущений Хрест Христа: бо якщо Хрест Христа буде позбавлений змісту, то людина буде позбавлена основи, перспективи: він зруйнований!… Це крик Риму, крик Константинополя, крик Москви. Це крик всього християнського світу: обох Америк, Африки, Азії – всіх. Це – крик про нову євангелізацію”.

У посланні “Світло Сходу” Іоанн Павло ІІ звертається до всіх Східних Церков, що спілкуються чи не спілкуються з Римом, будучи переконаним у важливості єдності і в можливості її досягнення на порозі третього тисячоліття. Для Церкви відкривається неповторний шанс відповісти на загрозливий виклик, який кидає світу загроза нового язичництва. Саму Західну Церкву зачепила секуляризація, і дихання обома легенями, Сходу і Заходу, є життєвою необхідністю. У католицькій свідомості, католицькому благочесті, духовному стилі відбуваються значні зміни, що носять, з одного боку, характер кризи і розхитування, але, з іншого, – розширення і збагачення новими елементами. Серед цих нових елементів помітні і православні впливи, запозичення із православних джерел. Православна ікона, літургічна музика, аскетична традиція усвідомлюються як цінності, зрозумілі католицькій свідомості і здатні її живити. Зближення стає внутрішнім і не може не викликати усвідомлення спільного духовного кореня обох традицій, створення єдності християн зсередини.

В апостольському посланні “Еgregie virtis”, яке проголошувало святих Кирила і Мефодія співпокровителями Європи поряд зі святим Бенедиктом, Папа зазначає: “Моє бажання і надія – щоб милосердям Пресвятої Трійці, заступництвом Матері Божої і всіх святих зникло усе, що розділяє Церкви, а також народи і країни; і щоб розбіжність у традиціях і культурах проявилася у взаємодоповненні в спільному багатстві”.

В енцикліці “Slavorum apostoli” Папа так показує роль Кирила і Мефодія: “це наче об’єднувальні ланки чи духовний міст між східною і західною традиціями, які разом утворюють одну велику традицію Вселенської Церкви. Вони для нас – приклади і одночасно покровителі екуменічних зусиль Церков-сестер Сходу і Заходу, спрямованих на отримання шляхом діалогу і молитви видимої єдності у досконалому і повному спілкуванні, єдності, яка… “не є ні поглинанням, ні злиттям”. Єдність є зустріч в істині і любові, подарованих Духом Святим… Для повноти кафолічності кожен народ, кожна культура має свою роль у вселенському розумінні спасіння. Кожна національна традиція, кожна помісна Церква повинні бути відкритими і доступними для інших Церков і традицій і разом з тим для кафолічного спілкування з усіма; якщо вона залишиться замкнутою у собі, то буде підлягати небезпеці самозбіднення”.

Папа зазначає: “Мої починання лежать у руслі діяльності Іоанна ХХІІІ. Вони підхоплюють і продовжують пам’ятні починання мого попередника Павла VІ, я маю на увазі зустрічі спочатку в Єрусалимі, де вперше відбувся діалог зі Вселенським Патріархом Константинопольським, на тому самому місці, де здійснилась тайна Відкуплення заради об’єднання розрізнених дітей Божих; потім, більш як дванадцять років тому, тут, в очікуванні того, що Патріарх Афінагор у свою чергу відвідав Павла VІ у його резиденції у Римі”.

Іоанн Павло ІІ прагне продовжувати діалог між католиками та православними, провадячи його у формі богословського діалогу: “Реалістично і завбачливо, у відповідності з рекомендаціями Апостольського Римського Престолу, а також з побажаннями Всеправославної Ради, було вирішено створити атмосферу, необхідну для результативного богословського діалогу. Необхідно відновити контекст, перш ніж намагатися знову братися разом за тексти. Цей період був точно названий діалогом любові. Такий діалог дозволив усвідомити глибоку подібність, що нас об’єднує, і звідси – можливість вважати одна одну Церквами-сестрами і відповідно одна до одної ставитися. Багато уже зроблено, але необхідно продовжувати зусилля. Необхідно робити висновки з такого богословського відкриття один одного усюди, де католики і православні живуть разом”.

Велику духовну роль у єдності Церкви Папа відводить, зокрема, Українській Католицькій Церкві. Так, в апостольському листі з нагоди 400-річчя Берестейської унії Іоанн Павло пише: “Вірність давнім східним традиціям є одним із засобів, що їх мають у своєму розпорядженні східні католицькі Церкви, щоб сприяти єдності християн. Соборовий декрет “Старання про відновлення єдності” дуже виразно заявляє: “Слід усім пам’ятати, що надзвичайно важливо: знати, шанувати, охороняти й плекати цю багатющу літургійну та духовну спадщину східних Церков, щоб вірно зберігати повноту християнської традиції і довести до поєднання між християнами Сходу і Заходу”.

У посланні єпископам Європейського континенту “Католики і православні Центральної та Східної Європи в нових умовах” Понтифік пише: “ІІ Ватиканський Собор вчить, що у житті цих Церков [католицьких Церков східного обряду], так само як і всієї Католицької Церкви, важливе місце належить турботі про єднання усіх християн – турботі, що особливо чутливо сприймається через їх власне походження: “На Східних Церквах… лежить особливий обов’язок: докладати усіх зусиль до об’єднання християн, особливо східних, у відповідності з принципами Постанови “Про екуменізм”, прийнятої теперішнім Святим Собором, перш за все молитвою, прикладом життя, ретельним дотриманням стародавніх східних традицій, більш глибоким знанням один одного, співробітництвом і братською повагою до справ і до душ”.

Іоанн Павло ІІ також прагне діалогу з протестантськими Церквами. Зокрема, під час візиту до Німеччини у 1980 році Папа зустрівся з представниками Ради Німецької Євангельської Церкви. Його слова були такими: “В цій хвилині пригадую собі, що в 1510-11 роках Мартін Лютер прийшов до Риму як прочанин до гробів князів Апостолів, але також шукав і розпитував. Сьогодні я приходжу до вас, духовних послідовників Мартіна Лютера – приходжу як прочанин; приходжу як прочанин у зміненому світі, щоб поставити знак єдності в центральній містерії віри”.

Папа намагається виправити помилки Церкви минулого. Зокрема, він переглянув діяльність інквізиції в середньовіччі. Підхід Ватикану такий: Церква не може грішити, але її члени здатні допускати помилки. У 1997 р. голова Конгрегації віровчення (в минулому – так званої Святої Палати, безпосередньо причетної до багатьох акцій інквізиторів) кардинал Йозеф Разінгер назвав “зловживання” інквізиції гріхом і визнав, що Церква повинна “звірити сумління”: “Церква завжди повинна бути толерантною. Тому ми просимо у Бога прощення за минулі помилки і ласки, щоб знову їх не допустити”.

В апостольському листі “Наближення третього тисячоліття” Іоанн Павло ІІ написав: “В той час, коли наближається до свого кінця друге тисячоліття, справедливо, щоб Церква цілком свідомо взяла на себе тягар гріха своїх синів, пригадуючи всі ті ситуації минулого, коли вони віддалялися від духа Христа і Його Євангелія. Замість того, щоб засвідчити життя, натхненне цінностями віри, вони показали світові приклади мислення і діяльності, які, посуті, стали джерелом негативного свідчення і згіршення. Церква, хоч і свята завдяки своєму включенню в Христа, невтомно кається: завжди визнає перед Богом і перед людьми власними грішних своїх дітей. Про це говорить Конституція Lumen gentium (Світло народів): “…Церква, що у своєму лоні обіймає і грішників, є одночасно і свята, і така, що потребує очищення, і тому постійно творить покаяння і оновлюється”.

Колись Папа називав Ватикан “золотою кліткою”. У цій клітці він ніколи не ховався від світу. Ніхто з його попередників не був настільки близьким до звичайних людей. І ніхто з Намісників Бога на землі не зробив того, що здійснив Іоанн Павло ІІ, публічно покаявшись за гріхи усієї Католицької Церкви.

Не все в діяльності Папи вдається без суперечок і не завжди його візити закінчуються успіхом. Чехи, котрі палко вітали Понтифіка в 1990 році як символ перемоги над тоталітаризмом в Європі, під час візиту 1995 року мало не бойкотували його. Протестанти різко протестували проти беатифікації закатованого у 1620 році католицького священика Яна Саркандера (він, природно, був противником Реформації і до того ж вітав російських козаків); комуністи шкодували за 26 млн. чеських крон, витрачених на візит (хоча половину цієї суми зібрали самі віруючі), чехи назагал продемонстрували, що їх і нині надихає радше Табор – символ гуситського антикатолицького руху, аніж Рим. Але навряд чи той факт, що на концерт “Роллінг Стоунз” на Оламоуцькому стадіоні народу зібралося більше, ніж на Папську месу, примусить Іоанна Павла ІІ переглянути бодай один зі своїх принципів або хоч чимось поступитися. У нього залізна воля, непохитна впевненість у правильності обраного шляху і вміння доводити справу до завершення. Він – Папа дії, Папа, який твердо знає, чого хоче і як цього досягти.

Папа велике значення надає діалогу не тільки між християнами різних конфесій, але і з представниками інших віровизнань: “У… діалозі особливе місце відводиться євреям та мусульманам. Нехай буде воля Господа, щоб… могли відбутися спільні зустрічі в місцях символічного значення для цих великих монотеїстичних релігій. Для цього вивчається можливість скликання історичних зустрічей саме в місцях великої символічної значимості – у Вифлиємі, Єрусалимі і на Синаї, – які мають поглибити діалог з євреями та мусульманами, а також зустрічей в інших місцях з представниками інших великих релігій світу. У всіх цих заходах необхідно, однак, зважати на те, щоб вони не призвели до небезпечних порозумінь, і треба бути уважним, щоб не піддатися синкретизмові та легкому і оманливому іренізмові”.

Під час візиту до патріарха Димитріоса в Туреччину в 1979 році Папа відзначив необхідність діалогу між християнами та мусульманами для забезпечення належного життя людей: “Я гадаю, – казав папа, – чи не потрібно, особливо сьогодні, коли християни і мусульмани ввійшли в новий період історії, визнати і розвинути духовний зв’язок, що нас об’єднує, щоб… дбати разом про добро для усіх людей, про мир, свободу і соціальну справедливість, моральні вартості… Нехристиянам, що можуть дивуватись, яке значення християнська єдність матиме для них, якби ми утворили союз і фронт християн проти нехристиян, можемо відповісти, що не хочемо християнської єдності проти когось, але творити позитивне служіння для всіх людей, без огляду на стать, расу, релігію чи соціальне становище, згідно з основним християнським принципом, “що нема юдея, ані грека, нема невільника ні вільного, ні чоловіка ані жінки”…”.

В енцикліці “Відкупитель людини” Папа визначає право людини на свободу совісті: “Одне з прав людини – це право на свободу совісті, і не помиляються ті, хто вважає, що це право включає в себе право вільного сповідування релігії… Обмеження релігійної свободи і її порушення суперечать гідності людини і її справжнім правам. Дотримання цього права є одним з найголовніших показників справжнього людського прогресу при будь-якому режимі, у будь-якому суспільстві, системі чи середовищі”.

У 1979 році у виступі з нагоди 100-річчя від дня народження Альберта Ейнштейна Папа сказав: “Апостольський престол бажає висловити Ейнштейну вдячність, на яку він заслужив за його внесок у науку, а саме пізнання істини, наявної у таїнстві Всесвіту”.

Визнав він і те, що Галілео Галілей свого часу був незаслужено засуджений Церквою. Іоанн Павло ІІ сказав: “Галілео довелося постраждати від людей і установ Церкви, які не зовсім розуміли законність автономії науки і вважали, що наука і віра протистоять одна одній. Я пропоную, щоб теологи, вчені та історики в дусі відвертого співробітництва піддали поглибленому аналізу справу Галілея і неупереджено визнали б помилки, хто б їх не зробив, усунувши тим самим все ще породжуваний цією справою в багатьох умах дух суперечок, який перешкоджає згоді між наукою і вірою, між Церквою і світом”.

Одна зі сторін діяльності Іоанна Павла ІІ – боротьба за дотримання прав людини. В енцикліці “Відкупитель людини” він пише: “Права людини порушуються найрізноманітнішими способами, і ми є свідками існування концтаборів, насилля, тортур, тероризму і всяких дискрімінацій. Чи не означає це, що усі такі порушення є наслідком інших початкових моментів, які підривають, а часто, в певному розумінні, і взагалі знищують гуманістичні основи сучасних програм і систем. Отже, необхідно постійно ці програми перевіряти, виходячи зі справжніх і невід’ємних прав людини. Безумовно, намагання покінчити з причинами, які призвели до останньої світової війни з її жахливим досвідом, не є єдиним спонукальним мотивом для тих, хто проголошував Декларацію Прав Людини і засновував Організацію Об’єднаних Націй. Припускалося, що як Декларація Прав Людини, так і Організація Об’єднаних Націй стануть базою для постійної перевірки програм, систем і режимів, причому вихідною точкою буде саме те, що є єдиним і основним, тобто – благо людей, ще точніше, благо особистості у суспільстві. І це благо, будучи найголовнішою основою загального блага, повинно послужити істинним критерієм усіх програм, систем і режимів. Воістину, порушення прав людини тягне за собою порушення прав тієї нації, з якою людина пов’язана органічними зв’язками як з великою сім’єю. Цей знаменний факт неодноразово підтверджувався історичним досвідом людства”.

Одним з невід’ємних прав людини є право на мирне існування. В енцикліці “Відкупитель людини” Папа пише: “Церкві не потрібно зайвий раз підтверджувати, що захист прав людини найтісніше пов’язаний з Її місією в сучасному світі. Бо саме захист прав людини лежить в основі суспільного і міжнародного миру… Мир між людьми – це повага невід’ємних прав людини, мир є результатом справедливості… тоді як війна народжується в результаті порушення цих прав, несучи з собою ще важчі їх порушення. Але відчувається особливий жаль за порушення прав людини у мирний час. З точки зору прогресу таке порушення здається цілком незрозумілим. І таку боротьбу за права людини цілком неможливо узгодити з якою-небудь програмою, що називає себе “гуманістичною”. А яка соціальна, економічна, політична чи культурна програма може відмовитися від такого визначення? Ми і далі переконані, що у всіх сучасних програмах – навіть якщо ідеології, на яких вони базуються, суперечать одна одній, – на першому плані людина”.

Іоанн Павло ІІ також направляв у різні куточки світу своїх емісарів з місіями, що стосуються прав людини. На три роки раніше, ще до того, як на це неохоче пішли Сполучені Штати Америки, ватиканські дипломати почали таємні переговори з військовою хунтою в Союзі Мьянма (колись Бірма). Кардинал Етчігері, голова папської ради Justitia et Pax (чи не найбільше подорожував як посланник Святого Отця) переконаний, що найважливішою справою є відкриття нових шляхів для досягнення угод і діалогу, у 1993 році поїхав до Китаю з метою розпочати переговори з проблем дотримання прав людини і майбутнього Римо-Католицької Церкви у цій країні. Але роком пізніше Пекін відновив арешти католицьких священиків, які не хотіли вступати в релігійні організації, пов’язані з режимом. З нагоди 2000-ліття християнства Папа Римський звернувся до керівників усіх країн із закликом проявити милосердя до ув’язнених. У посланні, опублікованому Ватиканом, висловлюється занепокоєння стосовно жахливих умов утримання ув’язнених людей, що “часто принижують гідність людини”. Тюрма не повинна бути місцем, де люди втрачають усі знання, нічим не зайняті і набувають поганих звичок, – вважає Понтифік – вона повинна бути місцем покути вчиненого.

Іоанн Павло ІІ назвав себе Папою-пілігримом. Він зрозумів, що сучасна техніка – реактивні літаки, гвинтокрили, супутникове телебачення і необмежені можливості комп’ютерів – дозволяє встановлювати особистий контакт з величезними масами людей, що населяють земну кулю. А це, у свою чергу, відкриває величезні перспективи для “нової євангелізації”, здійснення апостольських місій, екуменічної діяльності, а також сприяє ефективнішій боротьбі за мир. Словом, Іоанн Павло ІІ зумів, як ніколи, наблизити до всього світу ідеї римо-католицького папства. У своїй енцикліці “Бог, багатий милосердям” Іоанн Павло ІІ зазначає: “Зміни, що відбуваються в сучасному світі, дають людям надію на краще майбутнє, але одночасно сьогоднішня ситуація таїть у собі багато загроз, яких ще не знала історія людства. І Церква повинна, використовуючи будь-яку можливість (в ООН, ЮНЕСКО, ФАО тощо), безперервно сповіщати про ці загрози, але при цьому спиратись на істину, отриману від Бога”.

У 1981 році Папа відвідав Японію, яка постраждала у 1945 році від ядерних бомбардувань. Побував у Токіо, а також в Хіросимі і Нагасакі, містах, що зазнали американських ядерних нападів. Там Іоанн Павло ІІ справив величезне враження на слухачів, виголошуючи промову японською мовою. А сам, відвідавши музей атомної бомби в Хіросимі, був вражений жахом ядерного бомбардування. Папа відвідав лікарні і помолився за поранених під час атомних ударів.

Стурбований все новими громадянськими і міждержавними війнами, Папа доручив Папській раді “Justitia et Pax” – самостійній, але надзвичайно авторитетній організації, що займається від імені Апостольської Столиці міжнародною політикою, – уважно вивчити проблему торгівлі зброєю. Після восьми років досліджень у червні 1994 року рада підготувала звіт “Міжнародна торгівля зброєю: моральний аспект”, у якому відзначено, що витрати на виробництво світового об’єму озброєнь складають двісті мільярдів доларів на рік, а діяльність ця поступово “виходить з-під контролю”. У звіті зроблений висновок: “Ніколи до цього на нашій землі не було стільки збройних конфліктів, що підживлювалися до того ж масовим виробництвом зброї, яка надається часто у вигляді безоплатної допомоги. Бізнес цей, настільки ж дохідний, наскільки нелюдський, порушує всі моральні принципи”. Сам Папа вказує: “Божевільна гонка озброєнь поглинає ресурси, необхідні для розвитку внутрішньої економіки і для допомоги найобездоленішим народам. Науковий і технічний прогрес, який повинен був би просувати добробут людства, перетворюється на знаряддя війни: наука і техніка використовуються для виробництва усе більш досконалої і руйнівної зброї, це при тому, що від ідеології, яка є збоченням справжньої філософії, вимагають доктринальних виправдань нової війни”.

Апостольський Святий з самого початку взяв участь у зменшенні напруженості в Європі, він активно співробітничав у Гельсинській конференції, його підпис стоїть під її документами. Святий престол також бере участь у подібних конференціях, що проводяться після Гельсинської. Так, 20 січня 1984 року на Стокгольмській конференції виступив секретар Ради із загальних церковних справ архієпископ Сільвестріні. Святий престол приєднався до договору про заборону атомної зброї, і з того часу він наполегливо вимагає проведення різних переговорів із роззброєння. 15 березня 1984 року архієпископ Сільвестріні на Женевській конференції з роззброєння підкреслив рішучість Церкви виступити за повне і загальне роззброєння при ефективному контролі. Ці виступи, без сумніву, сприяли зміцненню високого міжнародного авторитету, популярності Святого престолу й Іоанна Павла ІІ.

Виступаючи на традиційній зустрічі з дипломатами, акредитованими при Ватикані, напередодні Нового 1988 року, Іоанн Павло ІІ багато уваги приділив радянсько-американській зустрічі на найвищому рівні. Згадуючи укладений у Вашингтоні Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності, Папа підкреслив, що цей документ означає “завершення наполегливих зусиль і одночасно подає обнадійливі перспективи для зміцнення процесу роззброєння і майбутнього для справи миру”. Іоанн Павло ІІ висловив надію, що дві великі держави проявлять добру волю і зроблять усе можливе, аби після погодження у Вашингтоні досягти нових етапів на шляху до повного роззброєння.

У січні 1989 року Іоанн Павло ІІ офіційно запросив делегацію Радянського комітету захисту миру. Її члени запропонували Ватикану об’єднати зусилля релігійних і світських антивоєнних організацій та рухів у боротьбі за мир. На це Папа відповів: “Ми будемо думати над порушеними вами питаннями. Нагромаджена в неймовірних кількостях ядерна зброя представляє страшенну небезпеку”.

Зараз, після розпаду соцтабору, Іоанн Павло ІІ усвідомлює небезпеку надходження в новоутворені країни зброї: “…новим, що пробуджуються до самостійного життя державам і націям, замість хліба і культурної допомоги дають, і часто надмірно, сучасну зброю, засоби знищення, що дозволяють цим молодим державам і націям брати участь у збройних конфліктах і війнах, які служать не захистом їх законних прав і суверенітету, а є швидше за все формою прояву шовінізму, імперіалізму, неоколоніалізму у найрізноманітніших видах. Усі ми добре знаємо, що зони бідності і голоду, які існують на нашій планеті, могли би бути “підживлені” у короткий термін, якби гігантські капіталовкладення у виробництво зброї, що служить війні і руйнуванню, перетворити в інвестиції, що служать життю”.

Сучасна релігійна війна, хоч би який вона має вигляд, носить набагато жорстокіший характер, ніж коли-небудь у ХХ столітті. Напрошується думка, що дива світової технології служать сьогодні однаково добре як справі війни, так і справі миру, незалежно від того, чим закінчиться період великої конфронтації між Сходом і Заходом. Іоанна Павла ІІ жахає те, що у конфліктах, які розгораються у наші дні, військові технології вже стають непідконтрольними.

Шукає він спільну мову і між християнськими віровизнаннями. Зокрема, у посланні, виголошеному у Сикстинській каплиці після закінчення конклаву 1978 року, Папа зазначає: “Не слід нам забути про братів, що належать до інших Церков і християнських спільнот. Екуменічна діяльність настільки важлива і вимагає такого великого старання, що ми не можемо про неї змовчати. Подумаємо всі разом про останню волю Христа, який просив Отця про дар єдності для своїх учнів”.

У жовтні 1989 року Іоанн Павло ІІ провів богослуження під відкритим небом у місті Ділі в Східному Тиморі, де у 1974 році, коли Індонезія анексувала цю колишню португальську колонію, індонезійські солдати вбили двісті тисяч корінних мешканців острова. В мусульманській Індонезії Східний Тимор є анклавом Римо-Католицької Церкви, але Папа не став розвивати тему релігійних відносин, він сказав лише: “Багато років безперервні конфлікти сіяли серед вас розруху і смерть, ви знаєте, що значить бути жертвами ненависті і боротьби. Загинуло багато невинних людей, багато стали жертвами репресії та помсти”. Іоанн Павло ІІ став першим лідером світового масштабу, який відвідав Східний Тимор після п’ятнадцятилітньої індонезійської окупації і проявив інтерес до долі цього острова.

Переговори з мусульманами Папа намагається проводити у всьому світі, де військові дії мають релігійні мотиви. Щоб попередити широкомасштабну війну в Алжирі, Іоанн Павло ІІ у листопаді 1994 року доручив римському товариству Sant’ Egidio (з італійської “Святий захист”), приватній групі католиків, яких Папа часто залучає як своїх неформальних представників і які досягли вражаючих успіхів у примиренні ворогуючих сторін (саме завдяки їм закінчилася громадянська війна в Мозамбіку), почати обережні переговори між військовим режимом і фундаменталістським Ісламським фронтом визволення.

Не у всіх країнах є умови для переговорів з ворогуючими сторонами, наприклад, у Єгипті, оскільки радикальний Рух мусульманського братства не має єдиного керівництва, як у випадку алжирського Ісламського фронту визволення. Все ж у 1993 році Святий Отець подався до Судану зі спробою схилити режим арабських фундаменталістів у Хартумі до припинення війни з чорними християнами, котрі населяють південь країни. У Судані під час своєї поїздки до Хартума Папа зустрівся з найбільш впливовим ісламським лідером нашого часу – шейхом Хасамом Турабі – теологом, вченим і радикальним політиком, лідером нової організації “Народні сили оборони”, що нараховує двадцять тисяч членів і яка наприкінці 1994 року взяла активну участь у наступі, мета якого – придушити військовий заколот у Судані, південь якого населений християнами та анімістами. Згодом Іоанн Павло ІІ прийняв шейха у Ватикані.

Папа намагається донести до людей справжні причини війни – суперечності між багатими і бідними країнами, пожадлива боротьба сильніших проти слабших, іноді навіть задля знищення цілих народів і культур. Іоанн Павло ІІ у своїй енцикліці “Сотий рік” (“Centesimus annus”) 1 травня 1991 року зазначає: “…починаючи з 1945 року, гармати мовчать на Європейському континенті; однак істинний мир – потрібно про це пам’ятати – ніколи не є результатом військової перемоги, але включає в себе подолання причин війни і справжнє примирення між народами. Однак довгі роки у Європі і в усьому світі панувала радше відсутність війни, аніж справжній мир. Половина континенту потрапила під панування комуністичної диктатури, тоді як інша половина організовувалася для захисту від такої небезпеки. Багато народів втрачають можливості розпоряджатися собою, опиняються закритими в задушливих кордонах якоїсь імперії, тоді як намагаються знищити їхню історичну пам’ять і викорінити вікові корені їхньої культури”.

Іоанн Павло ІІ своїми виступами, частими поїздками, активністю, безперечно, пробуджує почуття, емоції. Безпосередньо стикаючись з великою кількістю людей, він постійно піддає своє життя небезпеці замаху. До цього часу на нього було здійснено чотири замахи, про які відомо, – у цьому плані Іоанн Павло ІІ є світовим рекордсменом за двотисячолітню історію Пап: у лютому 1981 року в столиці Філіпінських островів Манілі, 13 травня того ж року в Римі, у 1982 році в португальському місті Фатимі і в 1986 році в Індії. А за 20 років понтифікату він здійснив майже 90 подорожей на всі континенти світу. Скрізь люди дивувалися, що він нехтував засобами безпеки, навіть після замаху на життя у 1981 році.

Страхіттям стали постріли в Іоанна Павла ІІ на площі Святого Петра у середу після обіду, 13 травня 1981 року, турецького терориста з відстані всього лише три з половиною метри. Куля, на щастя, оминула життєво важливі органи – стегнову артерію, сечовід і нервовий вузол, що знаходився поряд. Попри те не менше п’яти годин і дванадцяти хвилин, поки у клініці Агостіньо Джемеллі, розміщеній за двадцять хвилин їзди від місця замаху, хірурги проводили складну операцію, Папа був у критичному стані. В лікарні в одному зі звернень Папа написав: “Я молюсь за брата, який мене поранив і якого я щиро пробачив”. Через півроку після замаху Папа відвідав Алі у в’язниці і розмовляв з ним протягом 20 хвилин. Про що вони говорили і чи покаявся Алі у своїх гріхах, невідомо. Відомо лише, що Папа публічно пробачив його і назвав своїм братом.

Коли сонячного травневого дня 1981 року Іоанн Павло ІІ став жертвою замаху, у світі панував політичний тероризм, який ще раніше охопив Італію (у 1978 році “Червоні бригади” викрали і вбили прем’єра Альдо Моро), Близький Схід, Азію і Латинську Америку, Сполучені Штати Америки. Випадково чи ні, але Іоанн Павло ІІ всього за тиждень до замаху на нього у своєму виступі порушив тему тероризму. 6 травня, через три неповні місяці після інциденту в Карачі, вітаючи новий контингент швейцарської гвардії, він сказав: “Ми просимо Бога тримати якнайдалі від стін Ватикану насилля і фанатизм”.

Над Папою постійна небезпека замаху з боку ісламських екстремістів. Зокрема, у 2000 році ізраїльська розвідка “Масад” повідомила, що вона отримала дані про те, що ісламські терористи готують замах на голову Римо-Католицької Церкви. У зв’язку з цим Ватикан вжив заходи безпеки: на площу св. Петра були стягнуті значні сили італійської поліції, по всьому її периметру було встановлено 35 металошукачів. Провокації здійснюються не тільки міжнародними екстремістськими організаціями, але й мафіозними італійськими структурами, які прагнуть до тотального контролю над суспільством. А на заваді цьому контролю стоїть Церква. 9 травня 1993 року, закінчуючи богослужіння під відкритим небом в місті Агріженто на Сицилії, оплоті мафії, Папа гнівно виступив проти гангстерів. Така атака не мала прецедентів в історії італійської Церкви, яка (за окремими винятками) завжди дивилася в інший бік. “Христос колись сказав: “Не вбий!” – вигукнув тремтячим голосом Папа, відступаючи від підготовленого раніше тексту. – Людина, кожна людина, кожна група людей, мафія не можуть змінювати і топтати цей святий закон, встановлений Богом!..”. Слова Папи стали сенсацією і спровокували мафію на відповідний удар. Сицилією прокотилася серія терористичних актів, спрямованих проти Церкви.

Своє ставлення до тероризму і національного екстремізму Іоанн Павло ІІ висловив ще у 1979 році, під час відвідин Ірландії. Тоді Верховний Понтифік засудив насилля: “…Християнство не каже нам закривати очі на важкі людські проблеми. І не можемо забувати чи перестати дивитися на несправедливе соціальне або міжнародне становище. Християнство забороняє шукати вирішення цих проблем дорогою ненависті, провокації й підтримування насилля, щоб вести “боротьбу для боротьби”. Заповідь “Не вбивай” зобов’язує сумління людства, тому велика трагедія і доля Каїна не має повторюватися… Божий закон є судом над кожним діянням держави. І як довго існує несправедливість у справах, які стосуються гідності людської особи, чи то в політичній, соціальній чи економічній ділянці, чи культурно-релігійній сфері, правдивий мир не може існувати. Причини нерівностей мусять бути зідентифіковані відважним і об’єктивним судом і так будуть усунені, щоб кожна особа могла розвиватися і рости в повноті його або її людськості…”. Папа застерігав молодих людей від братнього насилля, що чимраз далі віддаляє мир в народі.

Однією з найголовніших причин міжнародної напруженості, що породжує різноманітні ідеології, в тому числі промарксистські політичні течії, є соціальна нерівність як всередині країн, так і у світовому співтоваристві – світ поділений на розвинені держави і держави, які принизливо називають “країнами третього світу”.

Папа зазначає: “Справедливість і мир ідуть у парі, поміж ними існує постійний зв’язок. Справедливість і мир служать добру кожного й усіх, тому вони потребують ладу й правди; вони також наражені і на однакові небезпеки: порушення справедливості несе загрозу і для миру”.

Іоанн Павло ІІ стверджує, що комунізм виник із суспільної нерівності, яка значно зросла. Ця суспільна нерівність після падіння комунізму ще більше поглибилася, і “радикальний” капіталізм разом зі “споживацтвом”, йому притаманним, становить реальну загрозу для людства. Він вбачає в ньому і причини кризи інституту сім’ї і поширення явища, яке називає “культурою смерті”.

Папа пише: “Зміни, що відбуваються в сучасному світі, дають людям надію на краще майбутнє, але одночасно сьогоднішня ситуація таїть у собі численні загрози, подібних до яких не знала ще історія людства. І Церква повинна, використовуючи будь-яку можливість (в ООН, ЮНЕСКО, ФАО тощо) безперервно сповіщати про ці загрози, але при цьому спиратись на істину, отриману від Бога.

Через неповні три роки з початку понтифікату, у вересні 1981 року, Папа звернувся до проблеми соціальної справедливості в енцикліці Laborem exercens (“Той, хто займається працею”), де прямо заявив, що “сьогодні мільйони людей і далі живуть в умовах ганебної і негідної убогості”, і виступив з вимогою для них “підтримки і надії”. До цієї ж теми Іоанн Павло ІІ повернувся в Sollicitudo Rei Socialis (“Турбота про соціальну справедливість”), енцикліці, що побачила світ у грудні 1987 року, і в Centesimus Annus, травневій енцикліці 1991 року. В останній він застерігає людство від небезпек “радикальної капіталістичної ідеології”. В цій же енцикліці Папа заявив, що не вважає “капіталізм єдиною моделлю економічної організації”. Він назвав небезпечними і загрозливими катастрофічними наслідками уявлення про те, що вирішення соціальних проблем нібито залежить від якої-небудь матеріалістичної чи атеїстичної ідеології. За словами Іоанна Павла ІІ, мільйонам людей сьогодні загрожує “дикий капіталізм”, який шукає лише влади, вигоди і бездумного споживацтва.

У своїй енцикліці “Бог, багатий милосердям”, Святий Отець зазначає: “Багато дітей помирають від голоду на очах у своїх матерів. У різних частинах світу і у різних соціально-економічних системах існують цілі зони бідності, недоїдання та різного роду неповноцінності. Усе це відомо кожному. Нерівність між людьми і народами не тільки зберігається, але і поглиблюється… Тривогу відчувають не лише ті, хто живе у злиднях та гніті, а й ті, хто насолоджується перевагами багатства, прогресу та влади”.

Папство виступило і проти найбільш поширеної політичної теології – “теології звільнення”. Латиноамериканська дійсність призвела до того, що католицькі священнослужителі, які ідентифікуються з народом, включались у суспільну і політичну боротьбу задля повалення несправедливих режимів. Саме там виникли “теологія прогресу”, “теологія звільнення”, “теологія революції” тощо. Під час першої закордонної поїздки Папа Іоанн Павло ІІ виступив в Пуебло проти цих теорій зі справжнім, базованим на вірі тлумаченням теології звільнення і висловив думку про те, що, хоч обов’язком Церкви є підтримка бідних і допомога їм, священнослужителі не можуть підпадати під вплив радикальних суспільно-політичних учень (в даному випадку – марксизму). Церква засуджує суспільну несправедливість, але бореться проти неї не політичними методами, а шляхом духовного вдосконалення людини – бо корінь “поганого” не в суспільній системі, вона є лише наслідком, а в тому, що людина відійшла від віри. Таким чином, гріх, особистий гріх набуває суспільних масштабів в несправедливій суспільній системі. Префект Конгрегації Віровчення кардинал Йозеф Ратцингер вважає, що “теологія звільнення” у вузькому розумінні характеризується прийняттям нею ворожої до християнства марксистської позиції.

В неділю, 28 січня 1979 року, Папа виголосив свою пастирську проповідь до єпископів Латинської Америки, очевидно, прагнучи їх застерегти від “теології звільнення”: “…Деякі люди намагаються довести, що Ісус був заангажованим політично, нібито одним з тих, хто боровся проти римської окупації і влади, отже втягненим в класову боротьбу. Ідею Христа – політичної особи, революціонера, підпільної людини з Назарету не можна узгодити з первісним вченням Церкви. Плутаючи прихований зміст слів обвинувачів Ісуса, відкидають саму Ісусову науку; інші люди сприймають його смерть як наслідок політичного конфлікту і нічого не згадують про волю Господа видати себе, як і про усвідомлення своєї місії відкуплення… Він не приймає позицію тих, що змішують речі Божі з чисто політичними цілями… Перспектива його місії значно глибша, – повне спасіння через зміну, миролюбність, прощення і покірну любов”. Папа визначив, що більше прав можна отримати релігійним вихованням, аніж революційними актами насильства. Він відкинув “нове тлумачення” Біблії, в якому прихильники “теології звільнення” вбачають революційний зміст. Церква, заявив Папа, осуджує соціальну несправедливість, але вона повинна боротися проти неї не політичними методами, не зближуючись з тією чи іншою філософією або ідеологією, а шляхом морального вдосконалення людини, бо зло не в соціо-політичних структурах капіталізму, а в тому, що у людини нині відсутня своя абсолютна сила – віра.

У вересні 1984 року Конгрегацією віри було видано “Інструкцію про деякі аспекти “теології звільнення”. Цей документ має яскраво виражену антикомуністичну спрямованість і орієнтований не тільки проти “теології звільнення”, а й проти марксизму. “Мільйони наших сучасників, – читаємо в ній, – законно прагнуть знайти основні свободи, яких вони позбавлені тоталітарними або атеїстичними режимами, що захопили владу революційним і насильницьким шляхом саме в ім’я визволення народу. Не можна ігнорувати цю ганьбу нашого часу: претендуючи нібито на свободу, в рабських, негідних людини умовах тримають цілі народи”.

Суперечності “теології звільнення” та інших промарксистських теорій Папа викриває під час своїх поїздок у країни третього світу, зокрема, до Латинської Америки. У березні 1983 року він відвідав Центральну Америку та Гаїті, і візити по-своєму мали політичний характер. В Нікарагуа промарксистський режим сандіністів вів відкриту війну з повстанцями, яких підтримували Сполучені Штати Америки. У Сальвадорі продовжувалася нескінчена громадянська війна військового режиму з марксистськими революціонерами.

У 1985 році Іоанн Павло ІІ відвідав у Південній Америці Тринідад і Тобаго, Венесуелу, Еквадор і Перу, і завжди його урочисто зустрічали. Папа на власні очі побачив жахливу убогість у містах і селах, а на додаток про “теологію звільнення” почув більше, аніж хотів. Уже в ході першої бразильської поїздки (1980 р.) Іоанн Павло ІІ зрозумів, до якої міри ця нова теологія розколола Церкву. Саме там він вперше зустрівся з жахливою бідністю третього світу. У Ріо-де-Жанейро Папа відвідав Фавела-ді-Відігаль – район халуп, розташований на схилі гори.

Розвиток країн третього світу Папа вважає запорукою миру в сучасному світі. Він зазначає: “…інше слово для позначення миру – це розвиток. Подібно до того, як існує колективна відповідальність за уникнення війни, так існує і колективна відповідальність за продовження розвитку [бідних країн]”.

Папа намагається також виступати проти несправедливих режимів, на усунення яких, зокрема, і спрямована “теологія звільнення”. У 1983 році Іоанн Павло ІІ відвідав Коста Ріку, де його зустрів президент Люїс А. Монче. Розповідаючи президенту про мету відвідин, Іоанн Павло ІІ сказав: “Я говорю про мир, злагоду і надію”. Папа відкинув насильницькі ідеології, ліві й праві, але заохотив шукати соціальне поліпшення без насильства чи колективної системи, яка утискає людей більше за капіталізм. Папа заохочував людей покращити своє внутрішнє становище без втручання капіталістів і більшовиків.

Апостольська Столиця не виявила інтересу до перевороту на Гаїті, підтриманого військовою інтервенцією Сполучених Штатів Америки у 1994 році. Ватикан дуже негативно ставився до обраного трьома роками раніше президента Жана-Бертрана Аристида, позаяк він не тільки був посвяченим священнослужителем – а канонічне право забороняє священикам висувати свою кандидатуру на пост президента, – а перш за все тому, що був палким прихильником теорії звільнення.

На Філіпінах кардинал Хайме Сін був одним з лідерів революції, спрямованої проти диктатури Маркоса. В Центральній Америці Церква в роки протистояння, що продовжувалося майже два десятиліття, відкрито викривала діяльність ескадронів смерті, створених правим урядом. У 1994 році в Гватемалі церковне бюро, що займалося проблемами дотримання прав людини, стало головною організацією, яка проводила розслідування справи зростаючої кількості убивств, здійснених військовим режимом.

У січні 1995 року Папа здійснив своє вже 64-е закордонне турне за маршрутом Папуа-Нова Гвінея – Австралія – Шрі-Ланка – Філіпіни. На папську месу в Манілі зібралося від 3 до 4 мільйонів людей. Філіпінці були в захваті – вони пам’ятали візит Іоанна Павла ІІ 1980 р. і його виступи на захист політичних свобод, соціальної справедливості та заборонених режимом Маркоса профспілок і страйків. Хоча дехто з радикальних священиків та єпископів і критикував тоді Папу за стриманість і обережність, згодом вони не могли не визнати: папський заклик до “революції духа, а не революції гармат” поклав початок рішучим змінам у країні.

Особливу увагу Іоанн Павло ІІ надає Кубі. Більшість населення цієї країни сповідує католицизм, але водночас Куба перебуває під владою жорсткого комуністичного режиму. Свою першу подорож Іоанн Павло ІІ здійснив в Пуебло, в Мексику, на конференцію латино-американського єпископату, в якій мав брати участь ще Павло VІ. Папа приділяв Латинській Америці особливу увагу, адже на Кубі ось уже двадцять років продовжувалась “соціалістична революція” Фіделя Кастро, і папа, очевидно, поділяв побоювання західних політиків щодо можливості її “експорту” в інші католицькі країни Латинської Америки. Саме там існувала “теологія звільнення”, яка із співпрацею з лівими силами задля досягнення соціальної справедливості могла звернути у бік марксизму. Кардинал Етчігері вперше відвідав Фіделя Кастро в Гавані у 1994 році. Кардинал вважав, що Ватикану час зайнятися проблемою неминучих політичних змін на цьому острові. Найбільшою турботою Церкви залишається турбота про те, аби після закінчення багатолітньої епохи Кастро зміни ці відбулись без кровопролиття.

21-25 січня 1998 року Іоанн Павло ІІ відвідав Кубу. У програмі візиту були урочисті Богослужіння в Гавані на площі Революції ім.Хосе Марті, у м.Сантьяго-де-Куба, зустрічі з духовенством, студентами, мирянами. Несподіванкою для кубинського народу стала особлива увага до візиту Святійшого Отця президента Куби Фіделя Кастро. Так, 23 січня він несподівано прибув до Гаванського університету на зустріч Іоанна Павла ІІ зі студентами і двадцять хвилин очікував її початку. З нагоди візиту Верховного Понтифіка Фідель Кастро наказав звільнити деяких політв’язнів. Іоанн Павло відвідав більше десяти диктаторів за 20 років свого понтифікату. Але з них тільки Фідель Кастро погодився на тіснішу співпрацю з Церквою та пообіцяв більшу релігійну свободу населенню.

Іоанн Павло ІІ зазначає: “Криза марксизму не ліквідовує у світі несправедливість і гніт, якими, використовуючи їх у своїх інтересах, живився сам марксизм. Тим, хто шукає сьогодні нову і справжню теорію і практику звільнення, Церква пропонує не лише свою соціальну доктрину і взагалі своє вчення про особистість, спасенну у Христі, вона і конкретно зобов’язує себе боротися із знедоленістю і стражданням”.

Цікавим напрямком діяльності Понтифіка є боротьба як проти комунізму, так і проти вад капіталізму. У своєму посланні “Справедливість кожного – джерело миру для всіх”. Папа зазначає: “Існує небезпека, що країни й цілі регіони світу, які мають невеликий фінансовий чи економічний потенціал, будуть виключені зі спільної економічної системи. Бо деякі мають багаті ресурси, але не можуть їх використати з різних причин, як от суспільні заворушення та внутрішні конфлікти, брак відповідних структур, сплюндрування природнього середовища, загальна корупція, злочинність тощо. Глобалізація має поєднуватися з солідарністю. Тому слід особливо допомогти тим країнам, які не в змозі увійти до спільного ринку власними силами, щоб вони могли подолати несприятливу ситуацію, в якій нині перебувають. Надання їм такої допомоги є велінням справедливості. Ніхто не може бути усунутий зі справжньої сім’ї народів, навпаки – найслабші і найменш стійкі мають отримати допомогу, щоб спромогтися вповні розвинути свої можливості”.

Папа запитує: “Чи є модель капіталізму тією, яку потрібно запропонувати країнам третього світу, що шукають власний шлях економічного і політичного розвитку?”. Адресуючи відповідь колишнім комуністичним країнам, як і країнам третього світу, Іоанн Павло ІІ дає досить різкий аналіз: “Якщо словом “капіталізм” назвати ту економічну систему, яка визнає основною і позитивною роль підприємництва, ринку, приватної власності і відповідальності за засоби виробництва, що випливає з неї, на поставлене вище питання потрібно з впевненістю відповісти ствердно, хоч, можливо, правильнішим був би вираз “економіка підприємництва, економіка ринку” чи просто “вільна економіка”. Але якщо під “капіталізмом” мається на увазі система, де економічна свобода не обмежена рамками правової системи, що спрямовує її на службу загальній людській свободі і трактує як складову частину загальної свободи, що передусім має характер етичний і релігійний, то відповідь категорично негативна”.

Посприявши значною мірою падінню комуністичної системи, Папа передбачив, що коли заможний Захід не усвідомить небезпеки існуючої економічної і соціальної нерівності, яка розділяє сучасний світ, то неминучий гострий конфлікт між ним і бідними країнами Східної Європи та третього світу. Так звучить послання Іоанна Павла ІІ людству наприкінці нашого тисячоліття.

Ніхто сьогодні не може применшити заслуг Папи у справі ненасильницького повалення тоталітарних режимів у Центрально-Східній Європі. Саме ненасильницького – Папа спеціально підкреслює це у фундаментальній енцикліці “Сentesimus anno” (“Сотий рік”). В максимально заідеологізованому середовищі, де належність до певної групи ставилася вище загальнолюдської гідності, Церква на чолі з Вселенським архієреєм утверджувала право кожної людини на повагу.

У Польщі, на улюбленій батьківщині Папи, він щоденно до того, як у 1978 році був піднесений на трон Петра, боровся з комуністичним режимом своєю зброєю – словом усним та писемним. Ставши кардиналом, він уникав відкритих конфліктів з комуністичними властями, намагаючись досягти своїх цілей шляхом переговорів чи інколи навіть компромісів – однак він ніколи не відходив від принципів і не поступався у питаннях, які мали для нього першочергове значення. Стратегія майбутнього Папи полягала в тому, щоб турбувати комуністів протестами усними і письмовими з кожного питання, яке, на його думку, було порушенням прав Церкви чи ж взагалі прав людини, включаючи порушення свободи викладання католицької релігії і катехизису. Голос Войтили гримів з амвона, він бомбардував власті градом петицій, прохань про дозвіл на будівництво храмів і семінарій, про організацію процесій і прощ, а також безперервними протестами проти призиву семінаристів в армію.

Альберто Берті вказує на факт фінансування католицькою організацією “Opus Dei” “Солідарності” у Польщі: “Недавно президент одного американського банку повідомив мені, що “Opus Dei” брала значну участь у фінансуванні польської “Солідарності”. Це цілком пояснює, чому вплив “Opus Dei” постійно зростає у всіх справах, пов’язаних з Ватиканом, і перш за все у фінансових структурах Святого Престолу. Усі нові директори Інституту релігійних справ пов’язані з “Opus Dei”. Папа підніс Клерикальний Союз Святого Священства і “Opus Dei” в ранг особистої “прелатури”: це давало “Opus Dei” значну автономію, прецендентів чому в історії Церкви не було. Організація ця, що складалася зі священнослужителів і світських католиків, підкоряється безпосередньо Конгрегації зі справ єпископів і самому Папі. На відміну від інших релігійних структур країн третього світу, що проголошували “теорію звільнення” і – на думку Войтили – загравали з комунізмом, “Opus Dei” залишається організацією беззастережно антикомуністичною.

Своє ставлення до тоталітарних режимів Папа висловив в енцикліці “Відкупитель людини”: “Уже в першій половині нинішнього століття, в період, коли почали розвиватися різноманітні тоталітарні режими, які, як усім добре відомо, призвели до жахливої військової катастрофи, Церква ясно визначила свою позицію щодо цих режимів. У той час усім здавалося, що вони служать найвищому благу, тобто благу Держави; однак подальший хід історії показав, що це було служіння заради якоїсь однієї партії, яка отожнювала себе з державою. Насправді ці режими обмежували свободу громадян, відмовляючись визнавати їх необхідні права, ті права, які до середини нашого століття і отримали міжнародне визнання [Декларація Прав Людини]”.

Папа відзначає руйнівну силу атеїзму, що веде до зневаги загальнолюдських цінностей та руйнує життя людей. Як приклад – історія Європи: “Трагічні події, що окропили землі Європи кров’ю в жахливих братовбивчих війнах; прихід до влади авторитарних тоталітарних режимів, які зневажали і зневажають свободу і основні права людини; сумніви та умовності щодо прогресу, який, хоч і використовує багатства Всесвіту для зростання достатку і надлишку, не лише шкодить середовищу життя, але і створює жахливі знаряддя руйнування, – ось доленосний результат філософсько-культурних течій, що не визнають трансцедентності; усе це принесло людині розчарування, підштовхнуло її до скептицизму і релятивізму, якщо не замурувало її у нігілізмі, відчутті відсутності сенсу життя, екзистенціального неспокою”.

До обрання на папський престол К. Войтила неодноразово демонстрував свій інтерес до марксизму, що позначилось і на його підході до соціальних проблем, і на термінології, якою користувався. Критики Папи навіть склали з марксистських термінів соціальний Словник Папи. Як і кардинал С. Вишинський, він вважав, що “доля комунізму вирішується не в Росії, а у Польщі, завдяки її Католицькій Церкві”, що “Польща покаже всьому світу, як треба боротися з комунізмом, і весь світ буде їй за це вдячний”. І сприйняв боротьбу з комунізмом як свою місію. Сьогодні у К. Войтили є всі підстави відчувати задоволення за ту роль, яку відіграла у падінні цієї системи Католицька Церква.

К. Войтила особливо вшановував святого Станіслава, єпископа, вбитого Болеславом Хоробрим. Історія зі святим Станіславом була алегорією, яка комуністичним властям Польщі не сподобалася. Культ єпископа-мученика К. Войтила використовував для політичної боротьби з режимом, і це було більше від просто хитрого ходу: він був частиною його особистості. Ще будучи кардиналом, боровся з режимом за організацію процесії на честь святого через весь Краків. Власті тоді підозрювали, що він саме її, владу, ототожнює з королем-тираном, який у 1079 році наказав вбити єпископа.

Обрання Кароля Войтили на Святий Престол посилило довіру до Церкви поляків-католиків. Польща залишалася однією з небагатьох країн світу, яких не зачепила криза священицького покликання (у 1977 р. налічувалося 26 000 священиків, 4000 семінаристів проти 2078 у 1937 р.). Коли комуністичні власті Варшави і Москви зрозуміли, що вибір нового Папи може стати потенційною серйозною загрозою для стабільності всієї комуністичної системи, вони були в шоці. Обрання Кароля Войтили Папою стало для них повною несподіванкою. Але коли комуністи оговтались і зрозуміли, що Іоанн Павло ІІ не збирається негайно проголошувати новий хрестовий похід, у стосунках між Сходом і Заходом настала нова ера. Папа відіграв у ній складну, делікатну, та все ж головну роль, з самого початку обережно приступивши до подальшого розвитку початої Павлом VІ східної політики, заснованої на встановленні контактів з комуністичним світом.

У 70-80-і роки Ватикан розширив контакти з країнами соцтабору. Були три візити Папи Римського Іоанна Павла ІІ в ПНР – у 1979, 1983 і 1987 роках, врегульовано ряд церковних питань з урядами Болгарії, Угорщини, Чехословаччини. У виступі в Ченстохові 5 червня 1979 року на єпископській конференції Іоанн Павло ІІ так визначив принципи ставлення єпископату до держави в соціалістичних країнах: збереження єдності серед єпископів та віруючих, активізація пастирської діяльності, максимальний доступ до засобів масової інформації та виховання дітей, участь у формуванні соціальної позиції віруючих, забезпечення такого статусу церковних установ, який надав би їм незалежність від держави.

Кароль Войтила, хоч раніше в Кракові постійно боровся з властями, як і примас, не передбачив тоді близького краху комунізму. Зараз, однак, ставши Папою, він розробив нову, виваженішу форму взаємовідносин між Церквою і комуністичним режимом. Нею повинна була стати Ostpolitik, започаткована у Польщі, де її представляв і проводив С. Вишинський. Іоанн Павло ІІ надавав великого значення політичному потенціалу Комітету захисту робітників, який виник після страйків 1976 року і який вперше в історії об’єднав робітників та інтелігенцію. До 1979 року комітет став найсерйознішим опозиційним рухом, з підпільною пресою і своїми книжковими виданнями, користувався підтримкою католицьких інтелектуалів з лівоцентристських угруповань. Більшість з них були особисто і політично ближчими до К. Войтили, аніж до С. Вишинського.

У квітні 1979 р. Іоанн Павло ІІ відвідав Варшаву, тут його зустрічали з бурхливим захопленням. У той час як комуністичні власті у Варшаві відносно спокійно сприйняли візит Іоанна Павла ІІ до Польщі, у Москві забили тривогу, і радянське керівництво розпочало таємну кампанію, спрямовану проти нового Папи і Ватикану. Згідно з документами з архівів ЦК КПРС (раніше не були опубліковані), секретаріат ЦК прийняв 13 листопада 1979 року “Дії, спрямовані на протидію політиці Ватикану стосовно соціалістичних країн” з шести пунктів. Всі радянські політичні організації і заклади отримали спеціальні завдання щодо антивойтилівської кампанії.

Іоанн Павло ІІ під час відвідин Польщі намагався порушити не тільки соціальні проблеми, а й, приміром, питання нацистського терору. Як відомо, польський народ, як і український, єврейський та російський, найбільше постраждали від нацизму. Символом фашистської жорстокості є Освенцім. 2-10 червня 1979 року Іоанн Павло ІІ відвідав Освенцім, де виголосив промову: “Приходжу тут сьогодні як прочанин. Відомо, що я не раз бував тут, а багато разів. І ходив до келії смерті Максиміліана Кольбе і ставав під муром смерті та переходив поміж заваленими крематоріями Березінки. Не міг не прийти тут як Папа. Отож приходжу до цього особливого святилища, де народився, можу сказати, патрон нашого важкого сторіччя, подібно як 900 років тому народився під мечем… св.Станіслав, Патрон поляків…”.

У 1980 році під час страйку робітників на верфі у Гданську утворилася загальнопольська організація “Солідарність”. Незабаром вона стала політичним рухом. Був це, однак, рух з дуже сильним католицьким акцентом. Важко встановити, який вплив мав візит Святого Отця до Польщі у 1979 році на факт утворення “Солідарності” через чотирнадцять місяців, але певний зв’язок між цими двома подіями, безсумнівно, існував. У Гданську всього за одну ніч на воротах верфі імені Леніна з’явилися його портрети і біло-жовті прапори Апостольської Столиці. Моральна підтримка з боку Іоанна Павла ІІ протягом десятилітньої кризи в Польщі була дуже важливою, позаяк дозволила опозиції вижити.

Коли 11 листопада Верховний суд у Варшаві зареєстрував “Солідарність”, Папа особисто взяв на себе роль її захисника. Реєстрація союзу стала актом надзвичайно важливим, оскільки цим самим комуністичний режим вперше був позбавлений монополії щодо контролю над робітничим класом. Визнання незалежної профспілки відкривало дорогу до ще більших політичних змін. 12 листопада, звертаючись до польських прочан, що зібралися в аудиторії Павла VІ у Ватикані, Іоанн Павло ІІ сказав, що він хоче “висловити… радість з приводу того, що відбулось за останні дні на нашій батьківщині: з приводу розумної і зрілої угоди, досягнутої між властями і незалежними новоутвореними професійними спілками, які, спираючись на утверджений статус, починають свою діяльність”. Робітники, інтелігенція, селяни, навіть чимало функціонерів пристали до “Солідарності”. Водночас вона здобула місце на радіо й телебаченні. Над Польщею, яка досі рідко бачила таку одностайність громадян, повіяв вітер лібералізації.

У травні 1981 р. на площі св. Петра в Римі здійснено замах на Папу, важко поранено. Одужання тривало декілька тижнів. Громадська думка в Польщі пов’язувала замах на папу-поляка зі становищем в “блоці”, створеному “Солідарністю”.

Іоанн Павло ІІ намагався сприяти послабленню комуністичного режиму в Польщі не лише через контакти з польськими політичними діячами, а й з лідерами СРСР. 23 лютого відправив через монсеньора Франко чергове особисте послання Л. Брєжнєву. У ньому попереджував радянського лідера, що той повинен поважати незалежність Польщі і права “Солідарності”. Церква стала повноправним учасником процесу формування польської політики та історії. У рамках все більшого залучення Ватикану до вирішення різних світових проблем, що почалося зі вступу на Папський трон Іоанна Павла ІІ, Апостольська Столиця зайнялася переговорами між НАТО і Варшавським договором – спершу щодо стримування озброєння і ліквідації тактичного ядерного озброєння в Європі, а потім і з інших основних проблем “холодної війни”.

Щоб не допустити втручання СРСР у польські справи, вночі з 12 на 13 грудня 1981 р., після напруженої політичної боротьби як між опозицією та владою, так і всередині ПОРП, В. Ярузельський створив “Військову раду національного порятунку”. Державна рада проголосила воєнний стан. Заборонено будь-які збори, крім церковних відправ. Будь-який рух припинено, а кордони закрито. Арештовано багатьох, зокрема Л. Валенсу, Герека, всіх керівників “Солідарності”, а також “Комітету робітничої оборони”. Політичне життя в Польщі завмерло.

“Кожна людина і кожен народ переживає обмеження свободи як біль і несправедливість. Обмеження свободи, притаманної людині, призводить до протесту, заколоту і навіть війни”, – писали польські єпископи через місяць після введення у Польщі воєнного стану. У восьмидесяті роки Католицька Церква стала справжнім пристанищем волі як для віруючих, так і для невіруючих. Костели проводили пастирську діяльність серед робітників, творчих кіл, вчителів тощо. Люди збиралися там, щоб прослухати лекції, організувати допомогу інтернованим і арештованим. Через церковні організації йшли посилки із закордонними дарами, які потім розподілялися поміж найбільш нужденними. Річниці національних свят ставали приводом, аби під час богослужіння його учасники могли продемонструвати свою прихильність ідеї незалежності і “Солідарності”. “Вільну батьківщину поверни нам, Господи”, – співали віруючі.

У 1981 році була опублікована енцикліка “Laborem excercens”. Марксизм, підкреслено в цьому документі, “протиставив капітал праці”, а марксистська формула найманої і експлуатованої праці як товару “відчужує працю від капіталу” і “призвела до економічних, соціальних, політичних і моральних конфліктів”. Суперечності між працею і капіталом, пролетаріатом і капіталістами характеризуються як вигадка матеріалістичних економістів, марксистів. Це “цілком суб’єктивний фактор”, який можна подолати шляхом “гармонійного співробітництва працедавців і робітників”.

У 1982 році Іоанн Павло ІІ присвятив багато часу і уваги “війні” в Польщі. За рік п’ять разів зустрічався з примасом Глемпом, двічі – з головою церковної сторони в спільній комісії уряду і єпископату кардиналом Махарським, а також двічі розмовляв з єпископом Домбровським, секретарем Польського єпископату. Тим часом у Польщі єпископат і правлячий режим, прагнучи однієї мети, проводили все результативніші переговори у рамках спільної комісії, яка збиралася вже майже щомісячно. Підсумком стало звільнення з-під арешту Леха Валенси, а генерал В. Ярузельський 31 грудня 1982 року оголосив про пом’якшення режиму, хоча офіційно воєнний стан ще не був відмінений.

Величезне значення для народу мали два пастирські візити Іоанна Павла ІІ до Польщі (у 1983 та 1987 рр.). Папа у своїх проповідях багато разів згадував про “Солідарність”, підкреслюючи тим самим міжнародне значення польського суспільного руху. Незважаючи на ідеологічні розбіжності, Войцех Ярузельський та Іоанн Павло ІІ знайшли спільну мову, зумовлену взаємною повагою та любов’ю до батьківщини. Уряд пішов на поступки, дозволивши Папі приїхати до Польщі, де той перебував з 16 до 23 червня 1983 р., а Лехові Валенсі дозволили провести з ним розмови. Воєнний стан повністю скасували 22 липня.

Дев’ятнадцятого жовтня 1984 року сталася справжня катастрофа. Злочинці з польської міліції і секретних служб безпеки викрали і вбили Єжи Попелюшко, молодого і надзвичайно популярного священика. Цей пастир “Солідарності” щомісячно у варшавському костелі св. Станіслава Костки відправляв Службу Божу за батьківщину, що викликала в людях сильні патріотично-релігійні переживання. Його смерть укріпила народ Польщі в підтримці “Солідарності” більше за будь-яку іншу подію з часу останнього візиту Іоанна Павла ІІ за півтори роки до того. Бандитське вбивство мало навіть більший ефект, аніж вся підпільна діяльність Л. Валенси. З усієї польської справи можна зробити висновок: тільки найбрутальніша сила дозволила соціалістичному режимові утриматись.

Другого січня 1985 року з нагоди 1100-ї річниці з дня смерті Святого Мефодія була опублікована енцикліка “Slavorum apostoli”. Якщо до Іоанна Павла ІІ християнство характеризувалося як західна культура, то обрання і діяльність польського Папи підтверджують, що і Східна Європа є частиною цієї християнської культури і культурної спадщини. Більш того, Іоанн Павло ІІ відзначає навіть вагоміше релігійне і духовне значення Сходу, аніж секуляризованого Заходу. Нинішній Папа, ще будучи кардиналом, сформував свій центральноєвропейський образ Церкви, який відрізняється від попередніх уявлень тим, що включає в себе Європу не лише латинської культури, а й грецької і слов’янської.

Одинадцятого березня 1985 року Центральний Комітет Комуністичної партії Радянського Союзу обрав Михайла Горбачова генеральним секретарем (за місяць до цього помер Черненко). Він став третім генсеком ЦК КПРС за останні неповні три роки.

У 1986 році Папа опублікував енцикліку “Dominum et vivеfeсantem” (“Господь і животворящий”). В ній особливо проявилося антикомуністичне підгрунтя політичної платформи Ватикану. Як зазначала газета італійських комуністів “Уніта”, це фактично документ про атеїстичний матеріалізм. В енцикліці підкреслюється, що кризі світу і людства, яка набрала нині особливо загрозливих розмірів, здатна протистояти лише Католицька Церква. Причиною кризи названо глибокий занепад культури, загальнолюдських моральних та ідейних засад внаслідок панування матеріалізму. “Від похмурих тонів матеріалістичної цивілізації і, особливо, від тих знаків смерті, які примножуються в соціально-історичній картині світу, де вона здійснюється, піднімається новий так чи інакше усвідомлений заклик до Духа, який дає життя”.

Наприкінці 1986 року спільна комісія уряду і єпископату, на яку Папа через єпископат сильно впливав, почала готувати скликання консультативної ради з провідних суспільних діячів, а також спеціалістів різних галузей без врахування їх світогляду. Вони повинні були взяти на себе роль урядових радників щодо формування національної політики. Це була ідея В. Ярузельського. Режим ясно поставив умови: потрібно залучити опозиційних інтелектуалів, письменників та економістів для участі в роботі ради, хоч офіційно для осіб, відкрито пов’язаних з “Солідарністю”, двері залишалися закритими. Вперше проти такого експерименту не заперечував Радянський Союз в особі М.С.Горбачова. Церква, таким чином, стала рівноправним партнером уряду у підготовці остаточного звільнення Польщі з-під гніту комуністичної влади.

Тринадцятого січня 1987 року Іоанн Павло ІІ і генерал В. Ярузельський провели вісімдесятихвилинну бесіду віч-на-віч в особистому кабінеті Папи в Апостольському палаці. Пізніше обидва “великі поляки” публічно назвали цю подію “історичним візитом”. Було закладено фундамент під формування “трикутника Іоанн Павло ІІ – Войцех Ярузельський – Михайло Горбачов”. В. Ярузельський виконав всі обіцянки, дані Папі у Польщі у 1983 році: воєнний стан знято, політичні в’язні були звільнені, знято також більшість накладених на життя суспільства обмежень.

Шостого червня 1987 року Іоанн Павло ІІ приїхав до Польщі з триденним папським візитом. 17 липня Польща і Апостольська Столиця встановили офіційні дипломатичні відносини, що стало вершиною дивовижних досягнень альянсу польського Папи з польським комуністом, генералом армії.

Боротьба проти радянського режиму продовжувалась виданнями енциклік. 19 лютого 1988 року проголошена нова енцикліка Папи “Solicitudo rei socialis” (“Соціальна дбайливість церкви”). У ній йдеться про існування антагоністичних світів, які виходять з “двох протилежних ідеологій, бачень людини, її свободи і ролі в суспільстві”. Напруження між ними зумовлене різними концепціями суспільного розвитку, але обидві концепції, говорить Папа, “недосконалі і потребують коректив”. При цьому він підкреслює, що ставлення церкви є критичним і до капіталізму, і до колективізму, до колективізму марксистського. Тут же йдеться про залежність розвитку людства від стану його моральності.

У Радянському Союзі, починаючи з 1987 року, на сторінках ліберальної московської преси з’являються перші спроби критичної оцінки державної політики в релігійній сфері. Це, зокрема, підштовхнуло борців за відродження Греко-Католицької Церкви (ГКЦ) в Україні до рішучих кроків. Уже 4 серпня 1987 року група греко-католицького духовенства та віруючих відкрито заявила про вихід з підпілля, а в грудні того ж року було організовано Комітет захисту УКЦ, який очолив політв’язень Іван Гель.

Навесні 1988 року М.С.Горбачов порадив патріарху Російської Православної Церкви запросити всіх релігійних лідерів світу до Москви на святкування тисячоліття хрещення Русі. Святкування відбувалося 4-16 червня 1988 року. Звільнення священиків, повернення Церкві монастирів, ікон, телевізійні трансляції, офіційна співпраця в церемоніях, переговори з приводу католицьких уніатів українського Підкарпаття – все це істотно пом’якшило образ “безбожної” держави.

М. Горбачов і його дружина прибули до Риму 30 листопада 1989 року. Ключовим чинником до порозуміння між Іоанном Павлом ІІ та М. Горбачовим стало те, що під час бесіди зі Святим Отцем радянський лідер зобов’язався визнати формальні права греко-католиків в Україні як самостійної Церкви, а також повернути конфісковане у цієї Церкви майно. Внаслідок зустрічі Іоанна Павла ІІ з Горбачовим в 1990 році були встановлені дипломатичні відносини між Апостольською Столицею та Москвою.

У 1992 році М.Горбачом писав: “Все, що відбулось у Східній Європі за останні роки, не було б можливим без цього Папи і без тієї надзвичайної ролі, у тому числі політичної, яку він відіграє на світовій арені”. Але Іоанн Павло ІІ додав ще наступне: “Комунізм як система впав у деякому розумінні сам… Через власну імманентну слабкість”. Також Папа зазначав, що падіння комуністичного режиму є прикладом ненасильницького вирішення проблеми.

Папа у промові під час вітальної церемонії в аеропорту “Бориспіль” 23 червня 2001 року вказував: “Я довго очікував цього візиту і ревно молився, щоб він міг здійснитись. Нарешті, з глибоким хвилюванням і радістю, я міг поцілувати улюблену землю України. Дякую Господеві за цей дар, яким Він мене сьогодні обдарував. Історія зберегла імена двох Римських Архієреїв, які в далекому минулому прибули аж до цих місць: святого Климента Першого, наприкінці першого сторіччя та святого Мартина Першого, в половині сьомого сторіччя. Вони були заслані до Криму, де й померли, як мученики. Їхній теперішній наступник, навпаки, прибуває до вас в атмосфері радісного прийому, прагнучи стати паломником до славних храмів Києва, колиски християнської культури всього європейського Сходу.

Приходжу до вас, дорогі жителі України, як друг вашого благородного народу. Приходжу, як брат у вірі, щоб обняти стількох християн, які серед найважчих страждань зберегли вірність Христові. Приходжу, спонуканий любов’ю, щоб усім дітям цієї Землі, українцям кожної культурної та релігійної приналежності, висловлюю свою пошану та щиру приязнь. Вітаю тебе, Україно, відважний та стійкий свідку приєднання до цінностей віри. Скільки ти вистраждала, щоб у важкі хвилини відстояти свободу віросповідання!

Ставши Папою, Кароль Войтила мав уже значний досвід та програму діяльності. Вона полягала у вирішенні питань, які попередні Понтифіки намагалися оминати – боротьба з расизмом, соціальною несправедливістю, тероризмом, мафією, націоналізмом.

Папа Іоанн Павло ІІ є різнобічною, багатосторонньою і привабливою особистістю. Навряд чи можна його втиснути в той чи інший відтинок церковної історії чи історії папства. Усюди, де буває, він проголошує мир. Усюди виступає на захист прав людини та її гідності, бо у порушенні цього принципу вбачає зневагу Божої волі. Він таврує і називає ганьбою людства масову бідність, голод і убогість. Він відкритий для сучасного світу, закликаючи спільними зусиллями перебороти усі біди, він відкритий для технічного розвитку, розуміючи можливість поставити досягнення техніки на службу людству, при цьому з багатьох етичних і догматичних питань, покликаних оберігати вічні принципи, він є несподівано консервативною людиною і оберігає традиції. Хоч багато хто намагався виміряти його діяльність політичною міркою, все ж він однозначно стверджує, що Церква стоїть над політикою, бо його цікавить не влада, політика чи ідеологія, а збереження вічних людських цінностей, їх розвиток і здійснення.

23 червня 2001 р. літак Папи здійснив посадку у Борисполі. Святіший Отець сказав, що “довго очікував цього візиту і ревно молився, щоб він міг здійснитися. Нарешті з глибоким хвилюванням і радістю, я зміг поцілувати улюблену землю України… Приходжу до Вас, дорогі жителі України, як друг вашого благородного народу. Приходжу, як брат у вірі, щоб обняти стількох християн, які серед найважчих страждань зберегли вірність Христові. Приходжу спонуканий любов’ю, щоб усім дітям цієї Землі, українцям кожної культурної та релігійної приналежності, висловити свою пошану та щиру приязнь. Вітаю тебе, Україно, відважний та стійкий свідку приєднання до цінностей віри. Скільки ти вистраждала, щоб у важкі хвилини відстояти свободу віросповідання. …Дорогі українці, обіймаю вас усіх. Від Донецька до Львова, від Харкова до Одеси та Симферополя!… Нехай Господь благословить тебе, дорогий народе України, й нехай завжди береже твою улюблену Батьківщину”.

Після Києва Папа відвідав Львів. У Львові Іоанн Павло ІІ відвідав оперу “Мойсей”, яку він поблагословив і профінансував за рахунок коштів Ватикану. Також Понтифік провів два публічних богослуження, на яких були присутні мільйони віруючих. Про Галичину Папа вказував, що “галицька земля була вкрита, як казав незабутній Митрополит Йосиф Сліпий “горою трупів і ріками крові” і висловив признання всієї Церкви Божому людові в Україні за Владику Миколая Чарнецького та його 24 братів у мучеництві, а також за мучеників Владику Теодора Ромжу, отця Омеляна Ковчана і за Слугиню Божу Йосафату Гордашевську… Вони пожертвували своїм життям, щоб Божа нива родила і приносила новий і щедріший врожай”.

Ортопедичний хірург вказував у 2001 році, що Іоанн Павло ІІ страждає від хвороби Паркінсона. Це було підтверджено Ватиканом у 2003 році. Він мав труднощі з мовою, коли говорив більше, ніж декілька речень, також мав проблеми зі слухом. Папа страждав від артриту правого коліна, тому рідко ходив на публіці, однак продовжував подорожі світом. Усі, хто бачив його, вказували, що хоча Святіший Отець має слабке фізичне здоров’я, однак духовно і розумовно перебував повністю здоровим.

Першого лютого 2004 р. Папу було доставлено у лікарню Джемеллі у Римі через запалення горла і ларингоспазми, які почалися через ускладнення після грипу. Ватикан повідомив, що наступного дня стан здоров’я стабілізувався, однак Папа мусить залишатися у лікарні до повного одужання. Іоанн Павло ІІ з’явився на публіці 6 лютого, щоб завершити молитву Ангелус, поблагословив хриплим голосом людей з вікна лікарняної палати. 9 лютого він уперше за своє 26-літнє папство пропустив літургію середи першого тижня Великодного посту у соборі Святого Петра і повернувся до Ватикану 10 лютого.

31 березня, у четвер здоров’я Папи настільки погіршилося, що вже 1 квітня деякі інформаційні агенства повідомляли про смерть Папи. Однак ці повідомлення, заперечувалися офіційним Ватиканом. 2 квітня, о 22 годині 37 хвилин за київським часом Іоанн Павло ІІ помер, перебуваючи у своїй резиденції на площі Святого Петра. До останній хвилин Понтифік боровся за життя і перебував у свідомості, дивився у вікно і молився. Також він подякував молоді за те, що в останні дні його життя перебували на площі Святого Петра і молились за нього. Він сказав молоді: “Дякую, що ви прийшли. Я чекав вас”. Перед смертю папа поблагословив присутніх рукою, потім сказав “амінь” і його земний шлях завершився.

1. Апостольский лист Римського архиєрея Івана Павла ІІ з нагоди 400-річчя Берестейської унії. б/м, б/р.
2. Апостольское послание: “Свет востока” – “Orientale lumen” его святейшества Папы Иоанна Павла II к епископам, к миру и верующим по случаю столетия апостольского послания “Orientale dignitas” Папы Льва ХIII // Вопросы философии. – 1996. – № 4. – С.48-71.
3. Иоанн Павел II. Искупитель человека. Окружное послание (энциклика). – Paris: Simvol, 1991. – C.3-38.
4. Иоанн Павел ІІ. Единство в многообразии. Размышления о Востоке и Западе. – Милан-Москва: Христианская Россия, 1993. – 240 с.
5. Иоанн Павел ІІ. Мысли о земном. – М.: Новости, 1992. – 424 с.
6. Іван Павло ІІ. Дар і Таїнство (у п’ятдесяту річницю моїх ієрайських свячень) / З польської переклав о.Іван Козовик. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1998.
7. Іоанн Павло ІІ. Справедливість кожного – джерело миру для всіх. Послання Його Святості Папи Івана Павла ІІ на ХХХІ Всесвітній День Миру 1 січня 1998 року // Нова Зоря. – 1998. – № 1-2.
8. Іоанн Павло ІІ. Апостольський лист Tertio Millennio Adveniente (Наближення третього тисячоліття) Вселенського Архиєрея Івана Павла ІІ. – Львів: Свічадо, 1997. – 63 с.
9. Папа Иоанн Павел ІІ. Переступить порог надежды. – М.: Истина и Жизнь, 1995. – 280 с.
10. Покликання і місія мирян Christifideles laici. Післясинодальне Апостольське навчання святішого отця Івана Павла ІІ. – Львів: Місіонер, 1998.
11. Послесловие к публикации “Orientale lumen” // Вопросы философии. – 1996. – № 4. – С.68-71.
12. Розпорядження Президента // Урядовий кур’єр. – 10 січня 2001 р. – № 3. – С.3.
13. Дюрозель, Жан-Батіст. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. – К.: Основи, 1999. – 903 с.
14. Гергей Е. История папства. – М.: Республика, 1996. – 463 с.
15. Григулевич Й.Р. Папство. Століття ХХ. – К., 1988. – 544 с.
16. История Польши с древнейших времен до наших дней. – Варшава, 1995.
17. Козаччин Н.М., Матюхіна О.А. “Східна політика” Ватікану. – Львів: Каменяр, 1989. – 70 с.
18. Козицький А. Новітня історія країн Азії та Африки (1918-1999). – Львів, 2000. – 159 с.
19. Нагаєвський І. Історія Римських Вселенських Архієреїв. – Івано-Франківськ-Львів, 1999. – Частина ІV.
20. Шульц Т. Иоанн Павел ІІ / Пер. с англ. О.В.Дорошкевич; Худ.обл. М.В.Драко. – Минск: ООО “Попурри”, 2000. – 640 с.
21. Апостол Петр возвращается домой // Бюлетень релігійної інформації № 4 (74). – Квітень 2000 р. – С.30.
22. Візит Іоанна Павла ІІ до Нігерії // Нова зоря. – 1998. – 31 березня.
23. Візит Папи в Україну: всі дороги ведуть до Львова // Україна і світ сьогодні. – 27 січня – 2 лютого 2001 р. (№ 4). – С.12.
24. Віктор Єленський. Маємо папу… // Людина і світ. – 1998, жовтень. – С.10-14.
25. ГеоПапа веде церкву в ІІІ тисячоліття // Людина і світ. – 1995. – № 8. – С.4-6.
26. Для приема около полутора миллионов паломников, которые планируют посетить Львов во время визита Папы Римского, в этом городе откроют консульський отдел МИДа // Аргументы и факты. – 2001. – 25 января. – С.2.
27. Іоанн Павло ІІ і нові традиції // Нова зоря. – 1998. – 28 квітня.
28. Історія України. – Травень 1999. – С.8.
29. Католицизм не догма… // Новое время. – №45/97. – С.26-27.
30. На Папу римского готовится покушение? // Бюлетень релігійної інформації № 4 (74). – Квітень 2000 р. – С.27.
31. Новицька Олена. 20 років навколо світу // Україна молода. – 18 травня 2000 р.
32. Острів Свободи прагне Божого слова. 21-25 січня тривала апостольська подорож Папи Івана Павла ІІ на Кубу // Нова зоря. – 1998. – № 7 (27 січня).
33. Папа мільярда “дітей”. В очікуванні господаря Ватикану // Бюлетень релігійної інформації. – 2000. – № 9.
34. Папа просить проявити милість // Бюлетень релігійної інформації. – 2000. – № 7-8.
35. Правоторова. Кто поведет римскую курию в ХХІ век? // Наука и религия. – 2000. – № 7.
36. Раффи Серж. “Опус Деи” – тайная армия Ватикана // За рубежом. – 1994. – № 37. – С.8-9.
37. Филиппов Б.А. Иоанн Павел ІІ: личность // Наука и религия. – 2000. – № 6-7.
38. Церква звіряє сумління // Нова зоря. – 1998. – 10 листопада.
39. Biografia Jana Pawla II) // Jan Pawel II. Documentacja pontyficaty (http: //www.papa.com.pl/papabiog), 16.10.00.
40. Blakemore Bill. Ranting or Stratgy? // ABC2000 (http: //abcnews.go.com/ABC2000/DailyNews/pope991008_blakemore.html), 17.12.00 (8 жовтня 2000).
41. Christiansen Drew. Peacemaking and the Use of Force: Behind the Pope`s Stringent Just-War Teaching (http: //www.georgetown.edu/centers/woodstock/church_studies/dc-jstwr.htm),17.12.00 (12 травня 1999).
42. Developments Related to the Middle East Peace Process (http: //www.un.org/Depts/dpa/qpal/dpr/Dev11.htm), 17.12.00 (1997).
43. Entine Benjamin. Pope John Paul II places a note in the Western Wall // The Jewish Advocate (http: //www.neponset.com/jewish_advocate/oped.htm), 17.12.00 (11 лютого 2000).
44. Highlights on the life of his holiness Pope John Paul II // Holy See (http: //www.vatican.va/holy_father/ john_paul_ii/biography/documents/hf_jp-ii_bio_01061996_pre-pontificate_en.html), 27.09.00.
45. Pontificate of pope John Paul II: an overview (http: //www.katolsk.no/info/jp2/20cron.htm), 17.12.00.
46. Remarks Following a Meeting With Pope John Paul II in Vatican City June 7, 1982 (http: //www.reagan.utexas.edu/resource/speeches/1982/60782a.htm), 17.12.00.
47. The Harvest of Justice is Sown in Peace. A Reflection of the National Conference of Catholic Bishops on the Tenth Anniversary of The Challenge of Peace (http: //www.nccbuscc.org/sdwp/harvest.htm), 17.12.00 (17 листопада 1993).